Баннерный обмен ABN

Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки скорочено - Ярослав Стельмах

Розділ І

Зоологія і комахи. «Відпустіть пас до бабусі»
Коли ми склали іспити і п'ятий рік навчання нарешті скінчився, па збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки Ірина Семенівна.
— Любі дітки! — вона завжди казала «дітки» чи «діточки».
— Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих хороших побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — учитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому трудніше, ніж у п'ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати зоологію...
Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голови над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп'ячій уяві привабливими веселковими барвами.
— Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того, щоб збудити вашу цікавість до нового предмета, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.
— Ого, — перебив її Шумило, — та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити...
— Пам'ятаєте, я розповідала вам, як збирати таку колекцію?..
Тепер і я згадав стоси невеликих коробок із скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.
— А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько.
— Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою... Тільки не так, як у минулому році.
Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Митько таки знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившись, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам'яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, бо містив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, він належав навіть і не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів. А по-третє, з'ясувалося — приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.
— Чому тебе та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість?
— А тому, що тепер нас точно відпустять до моєї бабусі!
Тут слід зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся...
— Уявляєш собі? — казав Митько. — Ліс. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені — ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі, що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом — ні душі.
Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:
— Відпустіть, ну відпустіть нас до бабусі!
Але батьки дуже сумнівались, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.
Проте хлопці вмовмили батьків і вирушили до бабусі...
Дорога, мандрівка, навіть зовсім недалека, викликає в нас відчуття якихось близьких, несподіваних і навіть таємничих подій.
А тут ми самі їхали аж куди — цілу ніч поїздом, потім ще треба години півтори автобусом. Це вам не туристський похід на один день, коли разом із класом ідуть майже всі викладачі школи...
Коли я прокинувся, вже розвидніло. Митько тихенько сопів із правицею в кишені, па столі видзвонювали склянки з чаєм, точніше з-під чаю.
— До речі, — зазирнув до купе провідник, — мені здається, зараз ваша станція, молоді люди.
Я штовхнув Митька і простяг руку по рюкзак.

Роздиі II

Знайомство з майбутнім майстром спорту, — а також з бабусею, ентузіастом музичної освіти і дідом Трохимом
[...]
До бабусиної хати лишилось вже зовсім недалеко, коли попереду почулося якесь виття, та зразу ж і замовкло, затнулось на найвищій ноті.
— Це що? — запитав я.
— Не знаю, — стенув плечима Митько. — Може, корова якась чи бугай.
— Ніколи не думав, що корова може отак вити.
— О, ти не знаєш тутешніх корів, — пояснив Митько не зовсім упевнено. — Від них усього можна чекати...
Дізнатися про коров'ячі здібності я не встиг, бо той самий звук почувся знов і знов урвався.
— Стривай, стривай, — наморщив лоба Митько. — Ось бабусина хата, а оце... Та ні... але ж, мабуть, таки так. Ну й дивак... Хоча...
Звісно, ця словесна плутанина нічого мені не пояснила, і я вже смикнув друга за рукав курточки, коли почув: «Митю, Митюню», — і побачив, як старенька, огрядненька жінка із цебром у руці кинулась від клуні нам назустріч.
— Бабуню!
— Онучку!
Одведемо на мить наші очі від цієї зворушливої сцени і скористаємося з нагоди, щоб роззирнугися довкола. Ні, не вдалося, бо увагу мою негайно привернуло вікно через дорогу, звідки знов ревонуло. «Може, справді, корова забралася в хату, та й не знає, сердешна, як вилізти», — подумав я.
Гнате, Гнате, перестань, їй-же бо! — загукала Митькова бабуся. — Перестань, дай хоч з онучком хвильку погомоніти.
— А-а, приїхав, — долинуло у відповідь. Нараз фіранка гойднулась, метнулася вбік, і ось уже у вікні з'явився розчервонілий вусатий здоровань із тромбоном у правиці. — Здоров, Дмитре!
Он воно що!
— То це ви! — зареготав Митько. — Здрастуйте, дядьку Гнате. Я так і не додумав, хто це. Точніше, спершу думав — ви, а потім, ні, думаю, не ви. Потім знов думаю — ви, а потім...
— Я, я, а хто ж, — доброзичливо розсміявсь вусань і розвів руками, мовби і собі дивуючись, що це він узявсь до такого заняття. По-вуличному звали його Фа-Дієзом.
— А ви ж позаминулого року на мандоліні грали. Так тихо було... І приємно.
— А, мандоліна, — одмахнувсь той. — Тромбон — оце, я тобі скажу, да!
— А я тобі скажу, Гнате, — вставила й собі бабуся, — досить уже на сьогодні.
— Та я ж і кінчаю. Все. Заради такого випадку... А це хто з тобою? — накинув цікавим оком на мене.
— Ой, і справді! — сплеснула руками бабуся.
— Я, — озвавсь я.
Отак і відбулося наше знайомство...

Розділ III

Озеро. Змії люблять сіно.
...І ось уже ми йдемо, навантажені рюкзаками з їжею й усякою всячиною, туди, де за річкою шумить верховіття, де голубінь неба заглядає в синь лісового озера, де птахи радіють погожій днині, куди вабить нас вільне життя.
— А головне, — казав дорогою Митько, — ти завважив, яка бабуся? Ні слова не сказала. Інша вже почала б: «Ой, та куди ж ви йдете? Та що вам там потрібно? Не купайтесь, бо втонете! Та не ходіть у ліс, бо заблукаєте!» А моя — ні слова.
— Так, — погодивсь я, — бабуня, що треба.
— А що нам у селі робити? Хлопців тут малувато, та й ті всі заклопотані, — то город сапають, то по господарству... А я, було, позаторік і собі спробував сапати, і що ж ти думаєш? Виполов якусь розсаду, а бур'яни полишив. Тут такі бур'яни ростуть, зовсім на бур'яни і не схожі. Подивишся, — ніби якась городина, а воно ні, виявляється. Так мене після того й близько до городу не підпускали. Хотів дров нарубати — поліняка відскочила й по лобі мене як трахне! Тиждень із ґулею ходив, а сокиру від мене ховати стали. Хотів навіть корову помогти доїти, так мало того, що вона хвицялась, як скажена, так іще й мою панамку зжувала.
— То ж позаторік! Ти ще малий був. Проминувши поле, ми наблизились до річки.
По дорозі хлопці знов стикнулися з Василем на велосипеді.
Неподалік, на пагорбі, видніла якась безформна купа. Ми кинулись уперед.
— Та це ж курінь був! — перший здогадавсь Митько.
— А сіна скільки! — радів я. — Та цей курінь відремонтувати — раз плюнути. І місцинка яка зручна. Цікаво, хто тут жив?
— Не підходь! — гукнув Митько і заходивсь бігати навколо купи паліччя й сіна, штрикаючи в неї з усіх боків держаком сачка.
— Що з тобою, Митю? — здивувавсь я.
— Нема! — вдоволено мовив приятель. — Тепер можна й ремонтувати.
— Чого нема?

Сторінки: [ 1 ] 2 3 4

категорія: стислі перекази / стислий переказ - короткий зміст творів Ярослава Стельмаха / Химера лісового озера, або Митькозавр із Юрківки скорочено