Баннерный обмен ABN

Чорна рада скорочено - Куліш П.

Вставши вранці, Петро побачив, що батькового коня вже немає — махнув старий у Батурин до Васюти.
Хлопцеві було тяжко на серці через нещасливе кохання: спочатку дівчина ним згордувала, потім її мав повести до вінця інший, а тепер знає, що дівчина його самого любить щиро, та не може з ним бути, бо заручена. Інший би на це не подивився, махнув з нареченою в дикі степи та й насміявся б над лихою долею. Але Петрові про це страшно було й подумати. «Він добрий був син і щирий козак; лучче йому з нудьги загинути, ніж панотця навік преогорчити і золоту свою славу гряззю закаляти». Врешті-решт вирішив піти на Запорожжя після смерті батька, поробити човни власним коштом і воювати разом із товаришами, вести лицарське життя.
А від Лесі триматися якнайдалі. Тому не пішов у будинок, а став блукати пущею, щоб розвіяти смуток. Ходив—ходив, поки набрів на хутірець.
Там із подивом побачив Кирила Тура, який прогулювався з допомогою чорнявої дівчини. Козаки зустрілися, як давні друзі, ніби й не було між ними смертельної бійки.
Розказав Кирило, як його добрі люди від смерті рятували, а він цього не дуже й хотів, бо що для козака смерть — ніщо! Аби слава. Побратим його готується до чорної ради в Ніжені. Тепер запорожці на чолі з Іваном Мартиновичем Брюховецьким зададуть перцю «городовій старшині».
Петрові аж мороз по спині пішов від таких речей. Хлопець подумав, що треба сповістити панотця, але згадав, що той у дорозі. Друга думка його була про Лесю: боявся, щоб і їй не дісталося у цих козацьких чварах або знову не викрав Кирило Тур. Завів Петро із запорожцем розмову про Лесю, а той лише посміявся — пора все це викинути з голови і йому, особисто він, Кирило, поміняв би копу таких дівчат на люльку тютюну.
У козака полегшало на душі. Тур запросив його поснідати й сказав, що хоче довести «своїм бабам», що він уже одужав.
Кирилова мати була рада гостеві, милувалася сином своїм та проклинала Запорожжя, яке відібрало у неї спочатку чоловіка, тепер — сина.
Раптом під вікном почулося козацьке «пугу», і в хату ввійшов батько Пугач. Звелів Кирилові збиратися. Жінки так і затремтіли. Мати заголосила, щоб не відбирали у неї синочка. Пугач не зважав на плач, сказав, що Тура чекає козацька розправа за той сором, який він наробив товариству.
Кирило почав заспокоювати матір та сестру, кажучи, що то так запорожці інколи жартують, що й до сліз можуть довести.
Сів на коня та поїхав, удаючи з себе веселого козака. Пугач із чурою за ним. Старенька мати попросила Петра поїхати за ними й подивитися, що зроблять із її синочком,— видно, здорово він провинився. Петрові було жаль бабусі, й він пообіцяв привезти їй звістку про сина.
Урочище Романовського Кут було недалеко. Петро під'їхав і почув галас, як на ярмарку. Зібралося багато людей у чорних сорочках, мабуть, самих бурлак та гольтіпак, яким Брюховецький пообіцяв дати на пограбування Ніжень. Скрізь були бочки з пивом, вози з борошном, салом та пшоном. Кожен робив, що хотів: їв, пив, пригощав інших. Але всі вихваляли Івана Мартиновича Брюховецького, який так про них подбав, називали другим Хмельницьким.
Кобзарі співали, грали на кобзах та бандурах, походжаючи між людом. Петро помітив, що козаки тут не відрізняються одягом від голоти, не одягали звичних своїх кармазинів. їх можна пізнати лише по оселедцях та дорогій зброї.
Шраменко роздивлявся скрізь, шукаючи Тура, а побачив самого Брюховецького. Думав, що той зробився паном на всю губу, але «чоловічок сей був у короткій старенькій свитині, у полотняних штанях, чоботи шкапові попротоптувані — і пучки видно. Хіба по шаблі можна бдогадувати-ся, що воно щось не просте: шабля аж горіла от золота; да й та на йому була мов чужа. І постать, і врода в його була зовсім не гетьманська. Так наче собі чоловік простенький, тихенький». Здавалось, то був добрий і приязний чоловік. «Тільки очі були якісь чудні — так і бігають то сюди, то туди і, здається, так усе й чигають із—підтишка чоловіка. <...> Отакий—то був той Брюховецький, такий—то був той гадюка, що наварив нам гіркої на довгі роки!»
Іван Мартинович називав усіх своїми дітками, бідкався, чим одягти своїх козаків, як прохарчувати, адже він і сам як обносився. Міщани гукали, що всім його забезпечать, аби він їх оборонив, порівняв у правах з козаками. Брюховецький усе обіцяв та настроював люд проти міської старшини й гетьмана. Потім звертався до запорожців, нагадував, яким прийшов багатим на Запорожжя і як все те віддав, щоб прикрити козацькі злидні. Міщани, козаки й мужики називали ницого Іванця рідним батьком, гетьманом, так він усіх їх отуманив.
Зажурився Петро, побачивши, яку небезпеку становить Брюховецький для долі України. Раптом усіх почали скликати на раду — судити Тура. Петро пробрався до самого судного місця. Посеред судного колеса стояв Кирило, а круг нього — братчики. Вони не пускали в коло зацікавлених мирян.
У першому ряду знаходився Брюховецький з гетьманською булавою. Біля нього стояли військовий суддя, писар і п'ятеро довговусих січових дідів — найшановнішиху коші. Суд розпочав батько Пугач. Він виступив із промовою і сказав, що ніхто ще так не зневажав козацький звичай, козацьку славу, як отой Кирило Тур, зв'язавшись із бабами. Спитали гетьмана, а той став прибіднятися та говорити, що його розум нікчемний проти таких шанованих голів, тому хай роблять, як самі знають. Діди вирішили покарати запорожця киями біля стовпа.
Кирила прив'язали вірьовками до стовпа так, щоб він міг дістати рукою ківш і випити горілки. Козаки повинні були підійти до стовпа, випити, калачем закусити, взяти кий і добре вдарити винуватого по спині. Рідко бувало, щоб ніхто з братчиків не підходив.
На обороні Кирила стояв його побратим. Він одного вмовляв, іншому нагадував про Турову послугу, якого просто сварив, і той відходив, боячись гарячого норову Чорногора. Аж ось підходить до стовпа батько Пугач. Цього вже не впросиш і не насвариш. Жорстокий дід так відважив Кирилові києм, що в того аж кістки захрумтіли. Небагато можна витримати таких ударів. Петро підійшов до Тура і спитав, чи не скаже той передати щось своїй матері. Запорожець лише пісню сумну йому заспівав чорного ворона, що над козаками кряче. Тут підійшли ще четверо січових дідів і сказали, що вони такої неслави Турові не подарують: раз молоді його обходять, то самі доб'ють. І стали бити по плечах. Кирило мужньо переносив удари, навіть жартував. Потім сказав Петрові, що його скарб розділить побратим — для неньки та сестри, у Київ на братство та юнакам—чорногорам на лицарські битви. Богдан Чорногор просив товариша кріпитися до обіду, а тоді буде вільний. Петро побачив, що Кирила Тура обороняло ще кілька братчиків. Нарешті вдарили в казани до обіду; запорожці кинулися до Тура, відв'язали від стовпа, обнімали та поздоровляли. Підійшов і Пугач, дав якесь листя прикласти до ран і сказав, щоб більше в гречку не скакав, бо пропаде, як собака.
Козаки пішли обідати, запросили й Петра як дорогого гостя. Пугач похвалявся, що тепер перевернуть усю міську старшину: «Підвернемо тепер ми під корито ваших полковників та гетьманів; заведемо на Вкраїні інший порядок; не буде в нас ні пана, ні мужика, ні багатого, ні вбогого; усе в нас буде обще...»
На обіду запорожців любили подавати більше рибу, а не м'ясо. Посуд увесь був дерев'яний. Пили добре, але не впивались.
Кирило пив найбільше, хотів притамувати біль. Зробився веселий, навіть танцювати пішов. Усі дивувалися такій терпеливості козака. Після обіду Тур вирішив поїхати додому. Адже після такої кари довго не продержишся, а перед товариством соромно показуватися кволим, вдома ж він може залягти до наступного дня.
Дорогою Кирило запропонував Петрові йти в запорожці. Шраменко сказав, що він і сам про це думав. Далі спитав Тура, чому він іде проти Сомка. Той став відповідати примовками та відмовками, словами Святого письма, так що Петро так нічого й не зрозумів.
Нарешті приїхали до Кирилової домівки. Мати зраділа, заохала, хотіла обійняти сина, а той відвертався, бо до спини з-за раннє можна було торкнутися. Син попросив побільше горілки, напився та й упав без пам'яті. Усі стривожились, але один Петро знав, у чому річ. Потім козак попрощався і пішов до Гвинтовчиного хутора, обдумуючи все, що чув і бачив.
Старий Шрам поспішав до Батурина. Раптом у гаю над шляхом почувся гомін. Тут зібралося багато людей. Одні в кармазинах, інші в синіх каптанах — міщани. Вони попросили в панотця поради — як їм вирішити суперечку. Хлопець із міщанського роду полюбив дівчину—шляхтянку, дочку пана Домонтовича. І вона не байдужа до нього. Коли молодець заслав сватів, батько дівчини вигнав їх, вилаяв хамами та личаками й сказав, що ніколи не віддасть свою дочку за гевала. Отже, вирішили розсудити зі зброєю в руках, не знають лише, як краще — на шаблях чи пістолях.
Старий Шрам аж сплюнув спересердя й сказав, що над Україною нависла така буря, а вони між собою заводять криваві чвари. І помчав швидше звідти.
У Борзні панотець заїхав відпочити до свого давнього приятеля сотника Білозерця. Той розповів Шрамові про останні події. На раді в Батурині Васюта Золотаренко схиляв старшину до того, щоб вона обрала його гетьманом. Старшина почала його усовіщати, говорити, щоб дав по гетьманувати молодшим, не видавав Сомка у Москві зрадником. І що запорожці його дурять, приїжджають лише за подарунками. Це підтвердили також гінці із Зінькова. Полковник і руки опустив. Тут старшина взялася за нього, а за ними й піхота, ледве Васюта не наложив головою. Як раптом приходить лист від Сомка, який пише: «Во ім'я Боже, ти, пане полковнику ніженський, і всі, під його рукою будучії, послухайте мого голосу, не погубляйте отчизни. Чи вам лучче оставатись під рукою свинопаса Іванця, чи під лицарською рукою переяславського Сомка? Забудьмо всякі чвари. Не час нам тепер враждовати, час за козацьку честь постояти. Я жду в Ічні. Хто єсть вірний син своєї отчизни, збирайтесь до мого боку. Не поступимо гетьманської булави в ледачі руки...»

Сторінки: 1 2 3 [ 4 ] 5 6

категорія: стислі перекази / стислий переказ - короткий зміст творів Куліша П. / Чорна рада скорочено