Баннерный обмен ABN

Чорна рада скорочено - Куліш П.

Леся лежала в кімнаті, і нікому з козаків до неї не було діла, навіть Якимові Сомку, нареченому. Що з того, що він лицар над лицарями, вродливий над вродливішими, але думає лише про гетьманські порядки й до дівчини не горнеться. Любила Сомка ще з дитинства, але не так складається їхня любов, як собі гадала.
Петро ж пішов у гай ніби на полювання, а насправді щоб розвіятися, і повернувся лише надвечір. Прийшов і Кирило Тур, сів за вечерю й сказав, що зовсім уже готовий у дорогу.
А Леся так занемогла, що довелося посилати по бабу— шептуху.
Кирило за столом усе жартував та розказував, як він викраде молоду. Козаки не вірили й сміялися його вигадкам. Шрам остеріг Сомка, що цей запорожець справді навіжений, але гетьман заспокоїв, сказавши, що Тур не раз виручав його з великої біди.
Найбільше уподобав Кирила Тура Черевань, обнімав його та цілував. А той усе дивувався — у них крадеш, а вони тебе цілують.
Попрощавшись, запорожець розпростер руки й сказав: «Двері одмикайтесь, а люди не прокидайтесь!»
Інші козаки недовго гуляли, полягали спати й до півночі вже хропіли на весь двір. Не спав один Петро Шраменко. Він таївся від усіх зі своїм коханням, щоб не насміялися, адже козаки недуже вдавалися до любощів. Знали цю неміч більше дівчата та молодиці, вони—то й поскладали всі пісні, всі ніжні розмови козака з дівчиною.
Ні з ким поділитися Петрові своїм горем, то ж не спиться йому, ходить він гаєм. Раптом почув — тупотять коні. Вершники тихо розмовляли. Петро впізнав голоса Кирила Тура і його побратима. Хотів побігти рятувати
Лесю, але потім схаменувся — де ж це видано, щоб серед товариства викрасти дівчину. Та й наречена тепер не його, хай її гетьман стереже. Поки так роздумував, знову почувся тупіт коней. І побачив Петро, що запорожець держить у сідлі поперед себе Лесю. Вона сиділа, якзачарована. Шра-менкові стало жаль дівчину, хотів заступити викрадачам дорогу й битися з ними, та шаблі не було з собою. Раптом дівчина як закричить. Петро кинувся на подвір'я, ухопив коня, шаблю, сказав Василю Невольнику про викрадення й помчавсь, як вихор.
Запорожці поспішили вибратися з міста. Леся прийшла до тями лише в полі від холодного вітру. Стала благати не губити її, але Тур лише реготав. А потім пристрашив, що коли хто наздожене, то живою свою здобич він не відпустить.
Раптом побачив, що його хтось наздоганяє. І вгадав — це молодий Шраменко. Побратим порадив швидше тікати або дати бій. Кирило сказав, що битиметься з Петром один.
Аж тут вузенький місток над проваллям. Запорожці перескочили його, і Кирило розібрав дошки, покидав їх у провалля, сказавши, що зараз подивиться, чи гіден Шраменко з ним битися, чи ні. Адже у них, січовиків, честь і слава, військова справа перш за все. «Про славу думає лицар, а не проте, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!»
Петро мчався на Тура з шаблею. Але раптом його кінь зупинився перед проваллям. Запорожець став сміятися з молодого Шрама, заохочувати його, щоб перескочив рівчак і почав із ним битись. Кінь боявся і не хотів перескакувати. Тоді Петро вирішив перестрибнути сам. Він розігнався і стрибнув, але берег під ним відколовся, і козак ледь не загримів у провалля. Аж тут підскочив Кирило й ухопив його за руку, похваливши при цьому за стрибок і сказавши, що тепер радо буде з ним битися. Шраменко відповів, що тепер у нього рука не підніметься на Тура, хай він віддасть дівчину без бою. Але Кирило тільки засміявся й сказав, що цього ніколи не буде.
І розпочався «козацький герць». Мабуть, ще ніколи не сходилися такі сильні супротивники. Дзвеніли шаблі, аж іскри летіли. Билися, поки не зламалися шаблі. Далі вирішили змагатися на кинджалах. Аж ось із лісу вискочила погоня. Тільки доскочили до провалля, як Кирило Тур і Петро одночасно вдарили один одного в груди так сильно, що й повалилися обидва, як скопи.
Чорногорець кинувся до свого побратима, а Леся — до Петра. Забула й за сором, затулила рану хусткою, а кров так і ллється. Впала на плече, плаче, голосить, серденьком називає. Душу б віддала, щоб оборонити від смерті козака, «що так щиро одважив за неї свою жизнь».
Підскочив Шрам, став перетягувати рану синові. А Сомко кинувся рятувати Кирила Тура. Старий полковник здивувався — треба було б покинути цього собаку, як він того заслужив. Але гетьман заперечив, що, мовляв, молода знайшлась би й друга, а от Кирила Тура другого не буде. Леся це почула, і її серце навіки відвернулося від Сомка.
Натягнули рясу між коней, поклали туди Петра. Гірко було старому батькові — не за Україну гине його син, а за чужу молоду.
Звідкись наскочили запорожці, дізналися, в чому справа, і забрали Тура із собою, сказавши, що вони його вилікують — ще ніколи не кидали товаришів у біді, в чужих руках.
Назустріч їхала Череваниха. Зраділа, побачивши живою Лесю. Поплакала над Петром і сказала, раз це через її дочку, то хай пораненого ве-зуть у Хмарище, вони зроблять усе, щоб вилікувати хлопця. Так і вирішили. А Черевань запросив гетьмана до себе в гості.
Козаки пили, їли, бенкетували, вирішували свої військові справи. А Леся тільки й знала, що копала коріння, варила зілля та сиділа над недужим. Допомагав їй Василь Невольник.
Петро мов удруге на світ народився. Крізь марення він бачив, як Леся про нього турбується, як любить його.
Незабаром здоров'я почало брати гору. Радіє старий батько, радіє гетьман, а найбільше — Леся. Але разом із тим і смутно їй, що доведеться тратити молоді літа в гетьманській світлиці, слухаючи військові розмови та брязкіт кубків. Пізно розпізнала дівчина, що «Сомко козак не до любощів». Нема в нього ні того ніжного слова, ні того люб'язного погляду, що веселить дівоче серце. Ніхто так щиро не заговорить до неї, як Петрусь. Але треба коритися долі.
Коли Петро став очунювати, Леся все рідше до нього заходила, соромилася, ніби боялася. Тоді козак сказав їй, щоб не крилася, була йому за сестру, раз не судилося їм бути разом.
Леся тільки заплакала. Не раз після тієї розмови заходила до Петра, співала сумні пісні й вдивлялася в очі коханого. Батьки ж ні про що не здогадувалися, бо коли дівчина заручена, «то вже й годі, уже й не кажи, що не сей, а той мені люб, а то на весь світ піде слава».
Сомкові прийшла звістка, що до Переяслава прибувають воєводи від царя. Порадилися й вирішили, що Шрам із сином поїдуть до Сомка, а Черевань із Лесею — до жінчиного брата Гвинтовки під Ніжень. Коли ж збереться гетьманське весілля, схилити старшину до походу на Тетерю і об'єднання України під одним гетьманом.
Коли вже виїхали за Броварський бір, побачили, що назустріч мчить гонець, і відчули недобре. Дійсно, посланцем був сам переяславський сот-инк Іван Юско. Він повідомив, що «зіньковський, миргородський і полтавський» полковники перейшли на бік Іванця Брюховецького. Тепер він полодіе Україною по самі Ромни, має велику царську ласку та прихильність.
Сомко гірко засумував і надумав зібрати військо, провчити зрадників. Але Шрам заперечив: що ж це виходить, «замість війни з недоляшком Тетерею, заведеться війна між сьогобічними полками!» І порадив гетьманові їхати в Переяслав та писати листи до всіх полковників, відкрити їм очі й просити схаменутися, не шматувати Україну. Сам же Шрам думав їхати з Череванем у Ніжень і схилити на бік Сомка Васюту. Після цього Шрам із Сомком сумно розпрощалися й поїхали кожен у свій бік.
Ідучи, Шрам невесело розмірковував: «Мабуть, не така Божа воля, що Україна з упокоєм хліба —солі уживала! Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на свого? І звідки ж підіймається хмара, Боже ти мій милий?.. Запорожжя перше було гніздом рицарства козацького, а тепер виводить тілько хижих вовків да лисиць. Отеє, мабуть, дожились вражі сини до порожніх кишень, то й заводять між народом трусу, щоб під каламутний час людським добром поживитись. Завидно, мабуть, стало проклятим сіромахам, що в городового козака повно в господі. А який же враг посилав на Запорожжя, як по розгромі ляхів усякому було вільно займати займанщину? Ні, ось підем рицарювати!.. П'янствувати да баглаї бити, а не рицарювати!.. Пожалуй, інші спасенні душі справді одбігли займанщини, як суєти мирської; а другий розбишака пішов у Січ, аби не робити діла на господарстві. От і нарицарювали! Утішайсь, Україно, своїми дітками! Іванець підлестивсь до січовиків да тепер і коїть з—під руки в князя, що хоче. Бачу, до кого він добирається,— хоче Сомкові дружби доказати, да ще ж Бог нас не зовсім покинув; іще, може, набереться сотня—друга вірних душ на Вкраїні!»
Раптом на шляху зчинився шум. При дорозі косили косарі. Один напився і заснув прямо на дорозі, а Василь Невольник не побачив та наїхав на нього. Збіглися п'яні косарі, стали обзивати проїжджих кармазинами, погрожувати викосити «сит бур'ян по Вкраїні». Один навіть підступив до колес ридвана із сокирою. Ледве Шрам утихомирив селян своєю попівською рясою та мудрим словом. І такі пригоди траплялися з подорожніми до самого Ніженя. Скрізь народ говорив про чорну раду, згадував Хмельниччину і те, як відбувався поділ землі після війни. Спочатку вирішили дати всім порівну, але потім «старожитні козаки, що з предку—віку козаками бували, військовій черні позавиділи, а не схотіли ділитись рівно». Хотіли зробити перепис, щоб тільки потомствені козаки одержали козацькі вольності, а ті козаки, що походили із селян.,— повернулися працювати до землі. Зчинилася велика буча, бо ніхто не хотів втрачати своїх козацьких привілеїв. Врешті — решт до козацького реєстру записали тих, які багаті й могли на коні й озброєні виїжджати до обозу. Піших же записали в поспільство [селянство], крім міщан, які займалися в місті торгівлею. Хотіли й вони козацької вольності пошукати, так мало сил. «Як старшина з гетьманом розпорядила, так і зосталось. Давай посполитий до скарбу і подачку оддиму, давай і підводу, і греблі по шляхах гати, а козак, бач, нічого того й не знає».
Бувало, прийде полковник або військовий старшина до гетьмана, щоб благословив зайняти землю, той і дозволяє зайняти, «скільки оком закине» або «скілько конем за день не об'їдеш ». Ото вже і є його родова земля, а якщо там уже хтось із бідніших жив, то то його справа — «коли нелюбо, вбирайся». Отак і розплодилися в Україні духи—срібляники.
«У Хмельниччину рідко який шляхтич зачепивсь на Вкраїні, приставши у козацтво, а тепер їх не перелічиш! Деякі повилазили знов із Польщі та повипрошували в гетьмана батьківщину або материзну; а більш сього вельможества із козацтва таки начинилось. І вже інший і забув, із чиїм батьком разом до війська у сіром'язці йшов. Той же зоставсь ув убожестві, а йому фортуна на війні послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далі займанщину зайняв, свиту гаптує». А інші мовчки сіряки латають.
Шрам послухав усі ці розмови, зрозумів, що запорожці під орудою хитрого Іванця спеціально розворушують у народі старі образи та кривди, щоб привести до скликання чорної ради і забрати владу у свої руки.
Другого дня, надвечір, подорожні наблизилися до хутора Гвинтовки, що стояв недалеко від Ніженя.
Шрам став розпитувати в ковалевої жінки, чи дома хазяїн. Та відповіла, що вдома і бенкетує із запорожцями, вони ж тепер «перші люди в світі» і «кажуть, подарував їм цар усю Вкраїну». Старий полковник аж крикнув Божого Чоловіка. Той розповів, що зустрівся із запорозькими прощальни-ками, які не відпускають його від себе, сиплють золото та срібло, а йому воно потрібно для викупу невільників. А ще доручили виходити свого пораненого товариша, пообіцявши дати грошей для викупу не одного невільника. Це той самий запорожець, що бився з Петрусем.
Шрам обурився: виходить, що він відігріває оту гадюку, що ледь його сина не спровадила на той світ. Божий Чоловік сказав, що йому всі рівні, він в їхні свари та чвари не мішається. А ще повідомив, що Васюти Ніженсь-кого [Василя Золотаренка, ніженського полковника]зараз немає на місці, він поїхав на якусь раду в Батурин.
Шрам повернув до хутора. У Гвинтовки був багатий панський будинок — з панськими ж порядками та звичаями. Сам хазяїн щойно повернувся з полювання. Коло нього хорти на мотузках, козаки трублять в роги — все зовсім як у великого поміщика.
Гвинтовка радо привітав гостей, покликав із будинку дружину. Господиня — молода й хороша, однак бліднолика пані — усміхалася привітно, тільки якось жалібно. Коли ж побачила ридван Черевня, зблідла, крикнула й упала без пам'яті. Всі засмутилися, не знали, що це з княгинею сталося. Один Черевень здогадався і сказав, що цей ридван узяли під Зборовом. Князя, який там знаходився, погнали татари до Криму, а княженя затоптали кіньми. Княгиню підвели, вона здихнула на вітрі, але, почувши слова Череваня, аж застогнала. Гвинтовка аж вилаявся, кажучи, ідо думав — забула жінка «прежні норови», але «вовка скількохоч годуй, а він усе в ліс дивитиметься». Потім запросив гостей до хати.
Стали розмовляти. Гвинтовка жалівся, що прості люди похваляються проти «городової» старшини. Стали такими сміливими, що навіть шапки не скидають, коли побачать значного козака на вулиці. Шрам запитав хазяїна, на чиєму ж він боці, той сказав, що, звичайно, на гетьманському. Тоді старий полковник здивувався, чому ж він водиться із запорожцями, бенкетує з ними. Гвинтовка заперечив, сказавши, що то все наговори. Потім поглянув у вікно і наказав слугам прогнати прохачів—«личаків» з двору. Шрам зауважив, що так робив лише звір Єремія Вишневецький. Гвинтовка скипів, вихопив шаблю і сказав, що може простити такі слова без крові лише панотцеві. І за Україну він радий повсякчас вийняти шаблю «один проти десятьох».
А щодо того, що жінка його «обляшила», то гість помиляється. Навпаки, він її окозачив. Тепер у нього стіл застилають не слуги, а сама княгиня. І грізно гукнув жінці, щоб та подавала козакам вечеряти. Княгиня безмовно все робила, лише здригалася від грізних окриків чоловіка, як струна на бандурі.
Череваниха спитала брата тихенько, чи молиться ж княгиня по-нашому, по-християнському. Той голосно звелів жінці перехреститися, і вона зробила це слухняно, як дитина. Череванисі й Лесі було жаль до сліз цю нещасну княгиню, яка мусила відповідати перед козаками за всі польсько— шляхетські гріхи.
Раптом почулося запорозьке привітання «Пугу!» Хазяїн змішався перед гостями, але діватися було ніде, довелося запрошувати до хати батька Пугача, запорозького кошового, а з ним і декілька міщан. Шрам із докором сказав Гвинтовці, що, мовляв, ось як він із запорожцями не знається, але той відповів, що «тепер на Вкраїні усе так перевернулось, переплуталось і перемішалось, що навпростець нікуди не проїдеш. Утремо ми запорожцям носа, як колись візьме наша, а тепер поки що треба гладити за шерстю. Вони—бо в царя велике пошанованнє мають і, чого хочуть, усе одержуть». Панотець понуро зауважив Гвинтовці, що не їздити їм одним шляхом.
Господар любенько став запрошувати батька Пугача до столу, але той сказав, що не сяде вечеряти з тими, хто неправду чинить. І спитав, чому це Гвинтовка відібрав волів у міщан тільки за те, що ті нарубали хмизу в міському гаю. Гвинтовка відповів, що це його гай за правом займанщини. Міщани доводили, що це їхній «городовий» гай споконвіку по магістерських записах. Гвинтовка гарячився й говорив, що поки козаки билися з ворогами, міщани позахоплювали найкращі поля, гаї та сіножаті. Січовий дід Пугач припинив їхню суперечку, сказавши: «Нехай міщане дечим і поживились од козаків у польську заверюху, та вже ж і козаки почали тепер нагинати їм шиї справді по—шляхетськи. Засівши в їх магістрати, в ратуші, старшина козацька орудує їх війтами, бурмистрами і райцями, як чортяка грішними душами. Коли тобі полковник дав займанщину, то нехай воно так і буде; тілько ж не обіжай добрих людей, верни їм їх воли».
Гвинтовка все хотів доказати своє право збити пиху мужикам і не віддавав волів. Тоді Пугач сказав, що він іще про це пожалкує, а міщанам від себе пообіцяв повернути втрачене. Тут господар вирішив не сваритися із запорожцем через «личаків» і звелів віддати худобу, а Пугача ще раз запросив на вечерю. Той відмовився й пішов. Таким чином, Гвинтовка зостався ні в сих ні в тих. Побачив, що Шрам його розкусив, і взяла його велика досада. Тоді він став зганяти злість на княгині так, що бідна не знала, де й дітися. Вечеря закінчилася в похмурій мовчанці.

Сторінки: 1 2 [ 3 ] 4 5 6

категорія: стислі перекази / стислий переказ - короткий зміст творів Куліша П. / Чорна рада скорочено