Баннерный обмен ABN

Жовтий князь - Барка Василь

Повертаючись через бур'янисті садиби, Андрій збирав по садках кісточки, розбивав їх і живився зернятами.
Біля садиби помітив лист. Адреса, як у них, лише прізвище інше — Кантарик. Це — старим коло перехрестя. Вирішив однести. По дорозі побачив бородатого чоловіка з торбою, який ніяк не міг хвіртку відчинити — руки не слухалися. Це був Петрун, батько покійного шкільного товариша Дмитрика. Андрійко допоміг дядькові дійти до хати. Вийшла жінка, зраділа, а чоловік каже, що охляв зовсім, пропадає без хліба. Дав гроші і попросив дружину піти щось знайти їстівне. Та попросила хлопчика посидіти поки що біля недужого. Жінки довго не було, потім повернулася, але без хліба, а з пляшкою горілки — нічого іншоге купити немає. Петрун став докоряти — йому не горілка потрібна, а хліб, бо помре. Тоді Андрій вирішив принести голодному хліб. Коли дядько побачив його — аж затрусився. Сказав, що це його врятує і що він колись віддячить хлопцеві.
Андрій поніс листа Кантарикам, але ті тільки-но померли обоє. Хлопець злякався і втік. З того часу боявся підходити до чужих дверей, здичавів зовсім.
Ходив завжди насторожений. Випивав колосся, що вже почало наливатися. Помічав кожну зернинку, кожну кісточку чи торішній бурячок. Не хотів нікуди йти із села, чекав маму, а вона все не йшла.
Коли зерно почало дозрівати, шукачів ставало все більше, а напади сторожі — все лютіші. Спійманим давали десять років таборів. Все частіше хлопець бачить у полі покійників. Він уже змирився з пусткою. Одного разу його побачила тітка Петруниха і покликала до себе. Андрійко дивився недовірливо й розмовляти вже одвик. Жінка дала дитині маленький хлібець. Андрій вимовив «спасибі» і побіг у найдальший закуток їсти. Тепер він знав, що ще є у світі хтось, хто був би до нього добрий. Став спостерігати за хатою Петрунів. Недужий господар ледве молотив снопи, що були, як віник.
Урожай 1933 року видався невиданий: ніби казковий. Важкі колоски ждали женців. Але їх не було, бо народ повимирав. Не допомогли і прислані із заводів та фабрик. Так і догнивав урожай на пні аж до Різдва. Ті хлібороби, що хотіли підживитися сирим зерном на полі, помирали на місці у страшних муках — шлунки не витримували. Схована трупарня ставала дедалі жахливішою; тліла з нестерпною сморідністю.
Коли розгорнулися жнива, то всіх, хто міг косити або в'язати, наймали на роботу. Ходив і дядько Петрун. А для хлопця настала грізніша пора, бо скрізь стояли наглядачі.
Якось вранці Андрій прокинувся від того, що хтось стукав у шибку. Це тітка Петруниха кликала його йти на роботу — дістане хліба. Сусіди запропонували хлопцеві перебратися жити до них. їхній син помер, і не вистачає однієї душі в хаті. Андрій пообіцяв перейти, але спочатку поїде шукати маму.
Першими днями немічні хлібороби ледве здужали працювати. Потім, підгодовані юшкою і кашею, віджили. Хоч робота не пригнічувала тяжкістю, так мучив жах. Скрізь лежали мертві, і на жниварці не можна було працювати. Люди задихалися від смороду. Петрунова жінка порадила розводити вогнища і палити сирий бур'як — тоді дим переб'є нудотний і страшний повів від покійників, які лежали на полі.
Андрій звик до роботи, охоче виконував усі доручення — і воду женцям носив, і вогнище доглядав, і снопи тягав. Тітка була до нього дуже добра; завжди щось приберігала з'їсти, не кривдила і не кричала. Але коли хлопець побачив, як одна мати припала до свого сина, коли той порізався бур'яниною, відчув себе нещасним сиротою і так гірко заплакав, як ніколи в житті.
Андрій вирішив негайно їхати на розшуки матері, хоч як його відмовляли. Вночі, коли дядько Петрун і тітка заснули, тихо вийшов, зайшов додому — нікого немає. Присів біля порогу і задрімав. Коли прокинувся, стрепенувся, бо багато часу пройшло. Треба вибиратися з села, щоб ніхто не бачив. Йшов безлюдними вулицями. Коли порівнявся із садибою пічника, не втримався — пішов подивитися, чи не зрушено заповідного місця, де закопана церковна чаша. Ні, все на місці. Хлопець перебирає руками рослини, що тут виросли, вловлює тонкий запах м'яти, і це нагадує йому материну хустку. «Тут, під зеленню і ґрунтом — святиня, про огненну силу якої страшно помислити. І стояти тут треба з пошаною! — як в церкві».
Андрійко поспішав нерівною дорогою. Коли оглянувся — над заповідним місцем підводилося якесь полум'я. «Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі.
Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок».


Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 [ 8 ]

по темі:

  • Доля сім`ї Катранників - уособлення долі українського селянства (за романом В. Барки "Жовтий князь")
  • Образ Мирона Катранника - як уособлення духовної сили нації (за романом В. Барки "Жовтий князь")
  • Образи "хліботрусів" у романі В. Барки "Жовтий князь"
  • Життєва основа роману Василя Барки "Жовтий князь"
  • Злочинна дiяльнiсть радянської влади в Українi (за романом Василя Барки "Жовтий князь")


  • категорія: стислі перекази / стислий переказ - короткий зміст творів Барки Василя / Жовтий князь скорочено