Баннерный обмен ABN

Жовтий князь - Барка Василь

Ніч була темна й непроглядна. Мати збудилася рано і стала варити незмінну юшку. Андрійко теж встав, одягнувся, пішов до води. Став говорити з сестрою, а та не відповідала. Мати вся задрижала, хоче підійти, а ноги не несуть. Ледве подужавши неміч, підійшла до Оленки, а та вже й застигати почала.
Дарія Олександрівна взяла тоненькі руки дитини й обмила сльозами, примовляючи: «Моє дитя — таке любе, ніколи не пам'ятало мені кривди ніякої, і все мені прощало, і таке блаженненьке моє і чисте, як зірочка мені: чого ж ти впала з неба, і вже не зійдеш мені...» Мати мов закам'яніла.
І довго не могла погодитися з думкою, що треба виносити дитя в садок і загортати в ґрунт. Але пересилила сама себе. Під голову Оленці поклала маленький ранець, з яким вона любила ходити до школи. Один зошит Дарія Олександрівна залишила собі.
Загорнула могилку і застигла, як камінь. Коли опритомніла, «враз, як при блискавці, побачила, який світ став страшний!..» Дикий, мов пустеля, де володарюють змії, живучи з горя людського....Безталанні! — всіх оточено стінами — з наказу нічних каганів; щоб замучити несвітською напастю і щоб ніде голосу про це ніхто не чув».
Минає день і другий; їсти вже нема чого. Мати вирішила, що чекати нічого, треба брати ті гроші, що батько трохи заробив, та їхати до міста. Замкнула хату, заховала ключ. Попросила сина пам'ятати про схованку, бо в дорозі все може трапитись.
Переходили полем. Скрізь по канавах трупи і напівмертві люди. Було страшно.
На станції подорожніх мало, іДарія Олександрівна подумала: «Як рідко людей зосталось! — і хто цю біду пекельну навів?.. Не було такого, відколи сонце світить».
У місті — скрізь черги. Під парканами — мертві. У магазині «Торгсін» (торгівля з іноземцями) всього повно. Тільки де ті іноземці? Навкруги лише бідні своєземці пухнуть з голоду. Люди несли сюди свої коштовності — у кого що збереглося — золоті серги, персні, царські червінці, столові прибори зі срібла. У кого цього не було, того грубо й швидко виштовхували, як тварину.
У Дарії Олександрівни була срібна застібка, материн подарунок. Вирішила продати, щоб нагодувати сина. Видано їй папірець, а на нього — трохи борошна. Катранники пішли швидко геть, бо несила було дивитися на усі ті продукти, що виставлені на прилавках. Стояли в черзі за комерційним хлібом, але, простоявши день і ніч, залишилися ні з чим. Декого в тій черзі і затоптали. Вирішили їхати додому.
На вокзалі повно обшарпаних і виснажених селян: ніби цвинтар, який ворушиться на сонці. Коли прийшов поїзд, зчинилася страшна колотнеча. Кожен пробирався, продирався як міг, щоб не залишитися трупом посеред площі. Вир затягнув Дарію Олександрівну з сином так, що тріщали ребра і відлітали ґудзики. Раптом чує мати, що розділена з Андрійком. Закричала до нього з відчаю, але голос потонув серед людського лемегіту. Пручалася з усіх сил, та її штовхали торби і чемодани, лікті і плечі, збиваючи з ніг. Потяг рушив, а вона зосталася! Натовп порідшав, а сина ніде не було; його, певно, внесло зі старшими у двері і він поїхав. Дарія Олександрівна застигла в розпачі. Потім утішила себе думкою, що хлопець розпитає дорогу і таки потрапить додому. Отже, їй теж треба швидше добиратися до села. Ледве діждалася поїзда і поїхала.
Люди у вагоні ділилися думками про життя, яке стало таким нестерпним, наче перед «пожежою світу». Як гнали на будівництво залізниць і заводів одних, заганяли на крижані болота, щоб помирали швидше. Як катували жінку, що сховала мішечок зерна для дітей. Як «двадцятитисячники» викидали людей — і старих, і малих — у грязюку, на мороз із хати, а самі займали їхні оселі. Дітей—сиріт скидали у байраки, де вони калічилися й мерзли. Одна жінка сказала:« Колись убивали тільки вночі, а тепер і вдень; і людей до того призводять, таких, що вже не тямлять себе». Друга розповіла, що в їхньому селі жінка збожеволіла від голоду й зарубала хлопця—сироту, який звідкись приблудився, потім варила з нього страву. Міліція забрала, але недовго та жінка сиділа у підвалі — померла. Дарія Олександрівна, чуючи такі розмови, терпла від страху за свою дитину. Скоріш би додому!
А пасажири розмовляли далі. Хтось говорив: «Хто зоставсь, того за дрібничку судять і — в Сибір, в снігу домучити». Інший додає: «Бо це домовлено: вигубити найбільше; дано такий розказ. Викидають людей з хат, в ліси, щоб там мерли. Багато з нашого села там опинилось. Викопували ямки під кущами і тулилися. Або зведуть верхи ліщини докупи і позав'язують, як курінь, і так живуть. На полі вигрібають мерзлу картоплю — торішню, і ще не вмирають. Тоді партійці, а з ними червоні картузи, ловлять людей і приводятьу сільраду, допитуються: «Чому ти не вмер?» Бо їм того треба, щоб люди пропадали: такий план їм дано через Москву, і далі, з сірчаного гнізда, що не при сонці називається».
Дарія Олександрівна не пам'ятає, як доїхала до своєї станції. Шлях до села здавався нескінченним. Ось і хата. Але сина тут немає і не було. Знеможена мати впала і заснула сном гірким, як болість. Вранці прибрала рідні могилки, спекла корж. Виглядала сина, а його все не було. Лихоманка тривоги охопила жінку. Вона написала записку Андрієві, поклала під подушку шматочок хліба, взяла Оленчин зошит і поїхала на розшуки.
Село — як вовчі нетрі — розруйноване, спустошене, заросле і мовчазне.
Хлопець розгубився, коли течія внесла його у вагон самого. Кликав маму, але його голос губився, неможливо пробитися й до дверей. Коли поїзд рушив, обдивився — матері не було. Поплакав у кутку, а потім заснув. Прокинувся пізно і вискочив з вагона, знаючи, що уві сні пропустив багато станцій. Причепився на товарний поїзд і зійшов на станції, схожій на Кленоточівську. Пішов до села. Але село було мертве. Здибав якогось діда. Той сказав хлопцеві, щоб не ходив тут: піймають і зварять.
Андрійко побіг на станцію. Причепився на поїзд, що йшов на підйом. На вузловій станції його зігнали. Тоді він, як і інші хлопці, почепився «під пасажирським вагоном за залізяччя і помандрував. їхав, поки страшенно схотілося їсти. Встав у невеликому місті і пішов на розшуки. Знайшов лушпайки з яблука, потім рештки печива в коробці і підкріпився. Хотів їхати далі. Побачив товарні вагони, намірився вскочити в один, коли сторожа відвернеться. Але з жахом побачив, що там повно мертвих. І почув, як начальник розпорядився скинути все це в шурх, а зверху — нафту і дрова, щоб усі згоріли й не залишилося слідів.
Андрій похолов — і він би згорів, коли б учепився. Хтось викинув із вікна пасажирського поїзда пакунок з об'їдками. Хлопчик схопив усе це й жадібно з'їв. Далі знову мандрував під вагоном. Прокинувся від гамору — ганяли «зайців». Старші подорожні говорили, що тут кордон з Росією і гірко зауважували: «То не чути було, коли наше добро через нього тягли, а тепер об'явився». «Вартові загнали збір в товарові вагони і весь потяг, складений з них, пішов назад від замкнутого кордону. Назустріч, до кордону, вільно бігли з України без числа ешелони, навантажені збіжжям, городиною, м'ясом і всім, всім, що дає на землі невсипуща праця людей. Але їх самих, примерлих від голоднечі, після того, як виробили багатство для сусіда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих руїнах».
Біля Андрія сидів довговидий сивий чоловік зі смутними очима. Він розпитав хлопця, хто той: куди їде. Порадив їхати з ним у Білорусь — там люди значно добріші, і робота є, гілки тягати. Адже ж і дорогу вже згубив, три дні блукає. Та й матері може підсобити, як заробить хліба. Андрій дуже скучав за мамою, але мрія порадувати її заробленим хлібом перемогла. Він обернувся в родича дроворуба Никифора Петровича. Дядько дав хлопцеві поїсти і розповів про свою попередню подорож до столиці на півночі, де повно всякого награбованого селянського добра. Потім сказав, що тепер вони поїдуть у Білорусь: там хороші люди, зберегли правду і по-сусідському помагають.
Коли дізнався, що малий з Кленоточі, зрадів. Йому треба було передати в село вістку про пічників Бережанів — обоє померли. Жінка — від хвороби, а чоловік — упав з висоти на роботі.
Андрієві було жалко добрих людей, од яких завжди віяло спокоєм.
Ось прибули до станції, оточеної лісками. Усіх взяли на роботу, поселили в бараках. Підлітки тягали гілля від досвіту до смерку. Люди голодні і втомлені. Платня за каторжну роботу мала, бо й тут верховодить моско-вин. Якби не давали супу — не вижили б.
Коли дядько Никифор і Андрій поверталися з села, де купили поживи до лісного супу, якийсь шофер підвіз їх. У селі гарно нагодували і відмовилися брати гроші, а городину продали дуже дешево. Дядько сказав: «Дивись, народ великий, коли в нього душа велика і серце добре».
Спочатку Андрієві в таборі було цікаво, а потім занудьгував, бо все — мати перед очима. Може, вона там самітня помирає. І вирішив їхати додому. Никифоров сумно сказав, що не хотів би хлопця відпускати, але раз той так хоче...Дав гроші, торбинку з харчами і листок із накресленою дорогою.
Зароблені і подаровані гроші Андрійко беріг для мами на комерційний хліб, сам їхав «зайцем». На одному вокзалі, де поїзд став надовго, хлопець пішов пошукати чогось їстівного. Побачив недалеко схили і нірки ховрахів. Вирішив спробувати щастя. Довго робив приладдя, довго заливав нірку водою з калюжі, поки нарешті не поцілив ломакою звірка, що вискочив.
Долаючи огиду до самого себе, обробив ховрашка, став підсмажувати його на багатті. Коли їв, відчув чийсь погляд. Якась жінка стояла і просто дивилася, як він їв. Андрій забрав їжу і пішов. Потім йому зробилося не по собі, він повернувся, відділив частину м'яса, віддав жінці.
Дорогу додому за допомогою креслення знайшов легко. Але вдома мами не було — лише записка. Хлопчик поклав хліб під мамину подушку і пішов на подвір'я. Могилки і все скрізь заросло бур'яном. Людей майже немає. Андрій пішов до сільради — може, зустріне когось із знайомих. Але всюди пусто. Біля дитячого будинку — живі скелетики ступають. Виніс скибочку хліба жінці, що їла кропиву з дитиною на вулиці, але та вже десь ділась.
Дарія Олександрівна вернулась на станцію, де загубила сина, і вже не могла звідти відійти, все ждала. Потім подумала поїхати додому, але злякалася думки, що розминеться з дитиною. її мучили то напади страху, то коротке безпам'ятство. Розгублена думками, не встереглася: її схоплено і вивезено в степ, добре, хоч недалеко, верст за двадцять. Ледве—ледве добрела з іншими до станції, живлячись то корінцями, то перемерзлими торішніми бурячками чи дрібними соняшниками. Вийняла Оленчин зошит, облила слізьми і поспішила до поїзда.
Люди з вагонів бачили, як висока худа жінка йшла і раптом упала. Пасажири підбігли, побризкали водою, хтось поклав скибочку хліба. Знайшовся і лікар. Попробував пульс і сказав, що вона помирає від надмірного виснаження. Всі постояли мовчки, знявши капелюхи. Тільки один подорожній з викривленими і брезкливими губами сказав: «Чорт з нею, такі, як вона, не хочуть робити!» На нього так похмуро подивилися, що він відметнувся від натовпу, погано лаючись.
Звернули увагу, що в руці у жінки якийсь зошит, взяли, прочитали: «Зошит учениці... Олени Катранник». Той чоловік, що дав хліб, сказав: «Найдорожча річ була в матері від покійної доні, мабуть, остання, вся оплакана: з нею і смерть...»


Сторінки: 1 2 3 4 5 6 [ 7 ] 8

категорія: стислі перекази / стислий переказ - короткий зміст творів Барки Василя / Жовтий князь скорочено