Баннерный обмен ABN

Жовтий князь - Барка Василь

Катранник ішов до самого ранку, боячись натрапити на «їх». Дійшов до дрібного полустанка. Робітники на платформах рівняли дошки. З одного боку поламалися стовпчики і соснина осунулася на жужелицю. Укладали двоє — залізничник і підліток, то ж роботи з них було небагато. Машиніст клопотався біля паровоза. Тоді крикнув до селянина, щоб той допоміг, а він його за це підвезе.
Катранник недуже повірив, а залізничник його заохотив, давай, мовляв, правду тобі кажуть. Мирон Данилович взявся складати дошки. Працювали кілька годин, чоловік так утомився, що аж хилився. Залізничник назвав себе Петром і запросив підобідати з ним. Дістав пшоняний хліб, цибулю, картоплю, трохи олії. А свої харчі порадив приберегти. І запропонував їхати з ним на склад — там скаже начальникові, як Мирон Данилович виручив, розвантажать — і на Кавказ. Катранник зрадів — це ж і йому туди.
У дорозі розмовляли про владу, яка повсюди душить трудящу людину, про несправедливість: «Вони лютують, бо народ розглядів їх, що то мучителі з чужої служби. Тепер хотять затопити кров'ю людською очі. Пробують на нас; а тоді світ душитимуть». Петро додав: «В них це готове: і партмішок, і партзав'язка. Мандрувавши, надивився я. Нищать хліб нарочито і розоряють до смерті. В начальство ставлять непридатних, щоб більше біди було».
І розповів, як на одному зернопункті в поспіху зсипали усе зерно разом: і жито, і ячмінь, і просо, і гречку. Хазяї! А в іншому місці виставили охорону біля напівзогнилих буряків — щоб людям не дати. Гора буряків зогнила, і купу голодних біля неї постріляно. «З того ж і видно: ворожі виродки нагорі царюють».
На степовій станції від підводчиків довідався Катранник, що недалеко в «совхозі» наймуть конюха. Вирішив зостатися. Подякував сердечно дорожньому приятелеві і попрямував спробувати щастя. Там перш за все спитали, чи добрий конюх. Мирон Данилович запевняв, що все життя біля коней і знає, як їх треба доглядати. Робота непогана, правда, платня невелика. Трохи грошей і трохи кукурудзяного борошна. Юшку давали.
Перший спечений хліб їв, як торт. Але його було мало. По—тваринному хотів їсти. Потім подумав про сім'ю і вирішив заощаджувати гроші і борошно. Прожив деякий час, але, як і кожен у тому «совхозі», підупадав і хирів. Вечорами люди бродили тінями, неспроможні втишити голод, ховаючись, рилися на смітниках біля кухні.
В один із вечорів до Катранника зайшов «низовий» партіецьДомборсь-кий. Подивився, як живе селянин, і сказав, що той так довго не протягне. І запропонував загнати одне лоша на каміння. Воно зламає ногу, тоді його можна дорізати. Так роблять усі, щоб врятуватися.
Лоша зламало ногу, зібрали інших партійців, щоб засвідчили нещасний випадок. Одноголосно вирішили дорізати. Тоді наганячі вдвохдорізали лоша і повезли закопувати. Але закопали лише рештки, м'ясо ж забрали собі. Потихеньку смажили лошатину і набиралися сил. Згодом Мирон Данилович послав додому трохи грошей, не знав, правда, чи дійдуть. Але враз настигла біда: облік усіх, хто із сільськогосподарських районів. Катранник не мав посвідки, тому його звільнили.
Знову на поїзд, знову штовханина, гамір, черга. Хліба не дісталося, на базарі натрапив на тюльку. А голод мучив усе більше. Базарна босячня ув'язалася за чоловіком, бачачи, що той ледве тримається. Тоді Мирон Данилович зауважив одного хлопця, якого всі слухали. Підійшов до нього, запропонував закурити і попросив, щоб той дав команду своїм — хай відстануть, коли ще не зовсім звірі. Він хоче ще хоч раз побачити своїх дітей. Босяк крикнув своїм, щоб залишили селянина. Один вуркаган ув'язався— таки за ним до самого вокзалу і намірився пограбувати. Селянин тоді дістав ніж, яким хліб різав, замахнувся ним і закричав з такою силою, що грабіжник, переляканий з несподіванки, втік.
На вокзалі сісти не було де. Мирон Данилович притулився під стіною. Аж ось одна жінка посунулася і звільнила йому місце. Потім розговорилися. Сусідка розповіла, що її разом з батьками забрали і виселили в Архангельськ. Багато повмирало там, а вона втекла на Кубань до родичів. А тоді вийшов наказ ловити дітей з висланих родин. її впіймали і погнали в Сибір — пішки по снігу, в страшні морози. Начальник вибирав собі найгарніших дівчат і ґвалтував. Потім передавав іншим. Так, поки пройшли вісімсот кілометрів, жінки ставали проститутками. А вона не піддавалася. Тоді її загнали в холодний льох, облили крижаною водою в сорокаградусний мороз. Обмерзла, як льодовий стовп, а все—таки не здалася. Дуже хворіла. На далекому лагпункті взяли на роботу. Далі жінка сказала: «Побачила я, що виходу ніякого немає, таки погублять мене москвичі і зроблять проституткою, зараженою і пропащою, і стала я дружити з завхозом. Він був єврей. Врятував мене від гіршого...»
Підчас цього оповідання нестерпний смуток і жаль пройняв селянина: «Скрізь горе! Скрізь наруга, пекельна наруга над душею».
У вагоні один товстун розкричався на людей, що, мовляв, напхалися у вагон, пройти ніде, ледарі кляті, робити не хочуть і катаються поїздом, нехай уже швидше помирають. Люди слухали—слухали, а тоді не стерпіли, загомоніли, що вони із землі не вилазили, хліб роблячи, залізні мозолі нажили, а тепер усе забрано. Товстунець підхопив свої великі валізи і понісся в сусідній вагон. Катранник дивувався: «Чого йому треба? Розтовстів на людській нужді, а самих нещасних поганить,— от чорна душа! Змій».
Увесь берег річки поділений між хлопцями з села — вони вигрібають грабельками черепашки. Здоровенний Гриць, де побачить, що пожива знайшлася, відбирає її у хлопців. Прогнав і Андрія з його товаришем Олексою. Діти розмовляють про те, хто з якого місяця голодує. Олекса говорить, що тепер місяці по-іншому називаються: грудень — трупень, січень — могилень, вересень — розбоєнь, жовтень — худень, листопад — пухлень, лютий — людоїдень, березень — пустирень, квітень — чумень.
Андрійко приніс додому здобич. Мати зварила мушлі, син їв із задоволенням, а Оленка, зовсім знесилена, ледве доторкнулася і не хотіла більше, як її не вмовляли. Мати журилася, дивлячись на доньку, згадуючи чоловіка, від якого довго немає ніяких звісток.
Наступного дня Андрій пішов ловити рибу з Олексою та його батьком. Але нічого не впіймали. Коли підпливли до берега, старому стало погано. Хлопці злякалися і побігли по матір Олекси. Поки та прийшла, чоловіка, ще напівживого, забрала підвода гробокопів (щоб не вертатися потім ще раз); кинули його в яму напівживого.
Ось сільрадівська варта веде дівчину зі скрученими руками — збожеволіла і зарубала матір.
Коли Андрійко повертався додому, побачив, що у двір забіг собака. Вирішили приманити його і зловити — буде що їсти. Ледве заманили й добили. До вечора мати патрала і перемивала та варила псятину, яка виявилася бридко несмачною. Та голод став дужчий, ніж відраза до погані: всі в хаті їли її.
Через два дні дізналися, що пропав їхній сусід—каліка. Звідкись люди здогадувалися, що його задушили родичі і з'їли.
Одного дня Андрійко намірився піти до лісу. Мати суворо наказувала йому ні до кого не заходити, не піддаватися ні на чиї підманювання. Люди нишпорили в пошуках їстівного. Хлопець зайшов далеко в хащі і здибав там їжака. Навіть Оленка похвалила смачне м'ясо. У хаті замість людей були тепер бліді і приречені привиди.
Коли поїзд став на глухій станції, пішла чутка: перевіряють довідки. Почалася метушня, люди тікали. Мирон Данилович теж утік. Коли повернувся назад, до вагонів нікого не пускали. Тільки надвечір вдалося сісти на поїзд, але не в свій напрямок. Мусив пересідати. Відчував себе зовсім хворим.
Ось уже і своя станція. Близько село, а йти не може! Ліг біля дороги, їхала машина з партійцями. Зупинилася. Отроходін упізнав Катранника. Йому хотілося, щоб Мирон Данилович виказав все—таки те місце, де захована церковна чаша. З великим самовдоволенням він спостерігав, як підходить кінець життя до людини. Партієць запропонував за признання селянинові зерно і борошна, але Мирон Данилович тільки рукою махнув. Мовляв, іди собі! Він лежав, поки нагодилися хлопці з села, які їхали возами. Вони лагодили шляхи і діставали за це харчі. Повернулися і підвезли недужого до села. Ледве добрів з поміччю сусідів до двору.
Коли родина вийшла надвір, батько був уже неживий. Діти кричали й билися в плачі. Мати ледве стримувалася від розпуки. Втягли чоловіка в хату, сподіваючись, що ще відживе. Але марно. Застигли в горі. Дарія Олександрівна спам'яталась, почала лагодити покійного в останню путь. Здавалося, що чорна пустеля застилає їй очі. Немає вже її доброго чоловіка, заступника й годувальника...
Діти прощалися з татом, молилися за його душу, як мама сказала. Потім, безсилі, всі півдня копали могилу. Ледве витягли покійного. А коли впали перші грудки землі, Оленка з Андрійком аж зайшлися плачем: «Жаліли тата дуже: був світлий словом і серцем до них, як при небі, — ніколи не чули окрику недоброго». Дарія Олександрівна зайшла до хати і лягла безтямна. Коли схаменулася, побачила дітей, люто голодних. Пішла до торби, що чоловік ніс, і знайшла там хліб кукурудзяний — для них ніс, а сам з голоду загинув.


Сторінки: 1 2 3 4 5 [ 6 ] 7 8

категорія: стислі перекази / стислий переказ - короткий зміст творів Барки Василя / Жовтий князь скорочено