Баннерный обмен ABN

Жовтий князь - Барка Василь

Проминув кінець зими. Сім'я Катранників з нетерпцем виглядає крізь шибки. Мирон Данилович ледве ходить, і дружина схудла ще дужче, лице — як попіл. Діти — як сонні тіні, нишком, мовчки терплять. Животики їм роздулися. Гризуть усе — скалку від конячої кістки, папір від коробки з ячмінної кави. Батько, хоч ноги в нього спухли і вкрилися ранами, зібрався на здобич. Думав, чи йти повз кладовище — короткою дорогою, чи ні. Потім махнув рукою — ат, чи не однаково? Всі будемо там. Не хотів дивитися, а очі самі зверталися туди. Ледь присипані землею, поховані тепер виступали то однією, то іншою частиною тіла, і Катранникові аж млосно зробилося від такої моторошної картини. Гірко подумав: «Чого хотять руїнники, що вдерлися з назвою будівників світла?.. Самі ж — приблуди, найняті мучити. І ти, хлібороб від старих предків, мусиш гинути з родиною, бо кувачі гріха звеліли кожному виконавцеві своєму: «Вбий душі!» А так мало ти хотів —- дрібного місця під небом; трудячись на клинчику землі, кормити дітей і одягати».
Земля пробуджувалася, але чи прийде селянин до неї із засівом?
Коли повернувся додому, жінка поцікавилась у Мирона Даниловича, чи хоч є ще там живі люди. Чоловік відповів, що круків більше. Сина заполонила думка спіймати їх. Батьки були не проти, але їх бентежила думка, що їх не їдять. А втім, треба спробувати. Мирон Данилович у відчаї від безвиході. Кожна дрібничка ранить душу. Дивувався витривалості й терплячості дружини, яка стійко зносила муки голоду. До ранку пролежав у хворобливому сні—маренні, а потім все—таки вирішив вийти разом із сином. Побачили землянку, з якої жахливо диміло. Поряд у ямі — людські кістки. Пронизав страшний здогад — вбито когось і з'їдено. Батько сказав синові, щоб він ніколи не підходив до такого місця...
Пройшло кілька днів. Конина кінчилась, і підступив давній страх. Мирон Данилович пішов подивитися, що там на колгоспному робиться. Здоровіші дядьки сіяли зерно і стиха набирали його в рот — пожувати. Наглядач ходив між них і кричав, грозив судом. А Катранник подумав, що як засіють колгоспники, то і їм, як і іншим селянам, кінець — не буде й сирого зерна пожувати. Пересилюючи втому, селянин пішов далі, але скоро знову ліг на землю — відпочити. Мимо проїжджав трактор. Тракторист однією рукою кермував, а другою сипаву рот насіння і лускав. Пообіцяв стиха, що насипе трохи й Катранникові, щоб уповноважений не бачив. Згодом так і зробив. Мирон Данилович полущив трохи соняшника і підкріпився. Решту зібрав, як скарб, для сім'ї. Раптом почувся крик. Дозорець волік партійного колгоспника Гудину за те, що той сховав жменю зерна в картузі. «Не було зловтіхи ніякої, тільки чудно, бо сільські привладники йдуть під колесо, що самі розкрутили».
Сніг зійшов. Люди никають по степу в пошуках чогось їстівного, і Мирон Данилович з Андрійком теж. Знаходять мишачі запаси зерна, складають у торбинку. Побачили труп. Лежить мертва бабуся, а поруч кошик з колосками. Шукачі постояли мовчки, знявши шапки. Вагалися — чи брати колоски. Потім насмілились, бо все одно хтось забере, а їм треба для тих, хто в хаті лишився — Оленки та матері.
Йшли поволі — мучила задишка, сукровиця точилася з ніг. Андрійко, побачивши горобців, запропонував спробувати їх наловити.
Увечері батько й син прийшли до покинутої садиби ловити горобців. І їм вдалося спіймати кількох пташок. Оленка мало не зомліла від жалю за бідними істотами. Суп вийшов панський. Із зерна і зілля вирішили пекти маторженики, щоб протягти хоч тиждень. Смак тих коржів був тяжкий і прикрий, але треба було щось їсти.
Знову батько пішов на роздобутки. Побачив, як підліток терпляче заманював у будиночок—пастку шпака, вирішив спробувати й собі. Зробив ловецький пристрій, пішов разом із сином до шкільного подвір'я, де завжди було багато птахів. Птахолови прибили до шпаківні заслінку із шворкою і стали довго ждати. Птахи були обережні і не залітали в будиночок—пастку. Нарешті один зважився — заслінка закрилася. Батько зрадів. Але коли став перекладати зловленого птаха в торбу, той зібрався з силами і випурхнув. Сумно побрели додому без здобичі. Вирішили спробувати пастку на ховрахів. Це був страшний пристрій і Дарії Олександрівні нагадав, що і їх отаку пастку з гостряком зловлено.
Через непогоду й недугу Катранники вийшли в степ аж на третій день. Там таких мисливців набралося чимало. Довго сновигали батько і син, поки знайшли підходящу нору. Заходилися носити воду з калюжі, заливати звірка. Збилися вже з ліку, скільки відер принесли, а ховрах не показується. Коли вже перестали пильнувати нори, звірок вискочив і побіг. Довго за ним ганялися, поки таки не поцілили. Назавжди Мирон Данилович запам'ятав погляд ховрашка, який з такою ненавистю востаннє зирнув на людей.
Поки жінка варила юшку, чоловік приліг. Від болю в усьому тілі хотілося стогнати. Прокинувся, бо син поклав йому лист на руки. Його щойно принесли і кинули у двір просто на землю, як худобі. Писав косар Калин-чак, як і обіцяв, що зупинився у радгоспі на північному Кавказі. Там є робота і їжа, можна вижити.
Діти зраділи. Вони бажали змін на краще, і кудись їхати їх не треба було умовляти. Мати сумно заперечила, згадавши свою недавню поїздку.
Мирон Данилович теж нічого не міг вирішити. Якось пішов з мішком за село. Здибав кагат, де колись були білі буряки. Місце розкопане — хтось, видно, брав і помер. Серце стислося. Знайшов кілька напівгнилих бурячків і вкинув у мішок. А «земля, як жива, прокидається і ніби заглядає в душу людини: чого ходиш без плуга? Вдягнена світлою вогкістю, дихає м'яко і з ясним смутком, навіть з незвичайною зворушливістю, обіцяючи врожай,— після злигоднів викинеться добрий колосок.
Хмарки переходили легко і так низько, як в хаті; віддавали перловою рожевістю і синню, забарвлюючи повітря відсвітами».
Селянин ступав помалу — беріг дихання, боявся, щоб не стало серце, тоді кінець. Село, як після побоїща чи пожежі: все обідране і розорене. Мертві лежать в хатах неприбрані. Раптом заторохтів віз. Два дядьки (обидва ледве сунуть) виволікали з хат трупи гаками, потім, піддаючи вилами, вантажили їх на воза. Побачивши таку страшну картину, Катранник вирішив їхати на Кавказ. Заробить гроші, купить харчів і вишле.
Жінка відраджувала, але робити було нічого, надій на порятунок ніяких. Сумно проводжала сім'я свого годувальника. Скрізь понад дорогою лежали опухлі люди. На кладовищі якийсь чоловік рив яму з останніх сил. Коли пішов за покійником, прийшли двоє дядьків і вкинули в ту яму свого мертвого. Повернувся чоловік — вирита ним яма зайнята. Подумав—подумав і став рити нову. Потім не вистачило сил. Селянин поліз у яму, посунув чужого і поклав свого — помиряться там. Взявся засипати обох.
Катранник обходив хутір — розбитий, як старий горщик, зарослий бур'яном. І згадував про хатки, що тут були — «світлі, мов скарбнички, серед вишневого цвіту; з яскравими грядками чорнобривців і соняшниками коло вікон». Те ж саме і з іншим селом, яке проходив. Тільки вози гробокопів гуркотіли по вулицях, збираючи мертвих, а інколи й напівмертвих. На станцію селянина не впустила бригада комсомольців. Довелося йти в район пішки. Катранник ступав, зібравши сили в одне прагнення: неодмінно дійти.
У районі хлібороба страшенно здивував напис на брамі величезного подвір'я: «Союзхліб». «Чому союзний? Виходить, то хліб союзу з північчю, звідки накази йдуть,— який союз, коли забрано хліб, а ти вмирай?» «Поглядзосередився на пірамідах збіжжя: крізь дірявий брезент багато зерна видно, промоклого в дощі і підіпрілого. Сам колір зерна непереможно надив. Ось він — спасенний хліб. Перед очима. Чиста пшениця. Всього мішечок би набрати — сім'я врятується! Однаково ж зерно згниє на мокрому місці. З того, що просипається в грязь, можна тисячі торб наповнити і спасти душі. Ні, і хліб, і люди гинуть. Хто наказав? Сильна варта обступила пропадущі піраміди, вся з гвинтівками; по-чужому говорить». Селяни, як приворожені, дивляться на хліб — їхніми руками вирощений, від їхніх ротів забраний.
У місті теж багато померлих. Ніхто не прибирає. Службовці оминають огидливо і переступають померлих так, ніби це були дрова.
В одному магазині трапилося Катраннику купити кілограм капусти — колись моченої, тепер сухої і несвіжої. Зрадів, що може ще й добереться до Кавказу, маючи запас їжі на три дні. Ледве сів на поїзд. Одразу ліг, а прокинувся в лихоманці — певно, застудився. Надвечір — вузлова станція. Тут пересадка і знову безкінечне чекання. На площі — людський мурашник. Партійні гидливо поглядають на «сірих» з населення, особливо селян, які конають згідно з рішенням столичного партійного керівництва.
Мирон Данилович штовхався в черзі з однією думкою: «їсти! їсти!» Сподівався хоч на шматок хліба. Сказали, що даватимуть кільку. Що ж, можна і це їсти. Зморені люди незчулися, як набігли машини з облавою. Селян хапали, як вовки овець, спроваджували на платформи. Швидко довезли до станції, завантажили у товарні вагони. Двері замкнули наглухо і помчали.
Раптом зупинилися. Почулися крики, звідкись повалив дим. Охоронники почали виштовхувати людей у глибокий яр, а зверху — палаючі деревини. Мирона Даниловича теж кинуто з дверей. Він летів, чіпляючись за щось, боляче ударяючись і опікаючись. Докотився до струмка внизу і на чотирьох, як звір, поповз подалі від загибелі. Лунали моторошні крики скалічених людей, бухало огнище. «Багато селян згорало у велетенській печі—прірві, над якою стовпи диму вставали, мов над фабриками. Потяг підвозив туди нові натовпи; скидані вартою, падали вони і калічилися раніш, ніж стати здобиччю огню від шпал і обаполів, облитих смолою».
Катранник продирався попід заваллям і втратив свідомість. Опритомнів від того, що згори палило і душило димом, а знизу холодило водою. Став пробиратися, як поранений вуж. Упав у глибшу яму, змок. Коли повз далі, натрапив на щось, обгорнуте тканиною. На диво й на радість — це був справжній хліб! Житній. Мирон Данилович відломив шматочок, пожував, бережучи кожну крихту. Решту сховав у торбу.
Коли йшов, перечепився об мертвого обпаленого і скаліченого чоловіка. Жахнувся, здогадавшись, що це його хліб. Потім подумав, що тому вже нічого не потрібно, а от йому, живому, стане в нагоді. Так селянин заспокоював себе, а все ж недобре почував: чужий хліб взяв, у мертвого... І вирішив зробити послугу нещасному — поховати його в землю.
Мирон Данилович ішов і з острахом прислухався — чи не наздоженуть? Потім присів відпочити і заснув. Прокинувся від тривоги — пожежа палала на півнеба. Ще б згорів, коли б залишився там.


Сторінки: 1 2 3 4 [ 5 ] 6 7 8

категорія: стислі перекази / стислий переказ - короткий зміст творів Барки Василя / Жовтий князь скорочено