Баннерный обмен ABN

Жовтий князь - Барка Василь

Починало світати. Люди виходили з Кленоточі, і їх більше, ніж сподівався Мирон Данилович. Йшли сніговим степом і говорили. Один чоловік сказав: «А що коли б з дітьми опухлими поїхати і стати в сніг під Москвою, не відходити, поки не оддадуть наш хліб, для маленьких! — помо-жеться чи ні?»
Інший з гіркотою відповів: «Кому ж поможеться, коли звеліли наших не пускати в Росію; завертають! Там серця нема — камінь під ребром. Сюди прислали своїх цей страх робити».
Катранник ішов і думав, що коли б була дружина й діти вдома, відмовили б його йти. Але йде він не стільки заради честі, а з крайності. Що як його рідні приїдуть із міста без здобутку, голодні, хворі? Як тоді вони виживуть? «Страшний край життя, мов прислон при безодні, зовсім близько. Тут же, куди всі йдуть, є хліб — треба брати його: сьогодні, негайно, і можна продержатись...» Мирон Данилович ледве брів по снігових заметах. До млина, як струмки, звідусіль стікалися люди.
Варта насторожилася, але не знала — то самовільний похідчи, може, начальство переганяє кудись населення: «вона звиклася з неприродною і неглуздою владущістю начальства».
Коли охоронці зрозуміли, що це напад, стали розстрілювати голодних з близької відстані. Поранені і вбиті падали, а ззаду набігали нові, відчайдушні у своїй безвиході. Хвиля селян грозила затопити вартових, але начальник скомандував виставити кулемети і відкрити вогонь. Дядьки падали, як скошене колосся, загрібаючи руками землю.
Мирону Даниловичу, який спостерігав розстріл беззбройних, усе здавалося сном, маренням. Почалася безладна втеча. Селянам стріляли у спини. Одна куля вдарила під плече і Катранника. Він затулив рану рукою і побіг. Кров текла, а потім запеклася. Чоловік здогадався, що куля прострелила його наскрізь і вилетіла, отже можна обійтися без лікаря. Ледве добрів до хати. Упав і заснув, як убитий. Потім встав і обробив рану йодом, якого випадково трохи лишилося у пляшечці. Увечері, похитуючись, вийшов на околицю і побачив, що рідко хто хоронить мертвих — неспроможні люди. При світлі зоряного неба чотири постаті поспішили в степ — вести відправу без сторонніх.
Поїзд спішить мимо мертвих і мимо живих, більшістю теж приречених.
Приїхали вдосвіта. На вокзалі — цегла і залізо, брязкіт і галас, натовпи спішать і ніхто ні на кого не гляне. Волочачи важкезні чемодани, пріють командири і партійці в шкірянках. Часом натовп прорізає хтось такий, що від нього всі сахаються, як окуні від щуки. Снують службовці в недорогих, але страшенно вигладжених пальтах. Окремо робітники — худі, в посмаль-цьованих ватниках і кепках. Селяни, обідрані і забруднені від ночування в підворіттях, виглядають як вихідці із могил. їх напівживі тіла скрізь навкруг вокзалу, під парканами. Тягнуться голодні до магазинних вітрин і вмирають. Ніхто на них не звертає уваги.
«Партійщина високого рангу і звання, з яскравими зірками на кашкетах і грудях, позиркує у виразі кислувато—погірдливої нудьги крізь шибки легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо ніколи! — позиркує на трупи, розсіяні по вулицях, і відвертається випасеними обличчями. Страшенна зайнятість — треба спішити на хронічні засідання в хмарі тютюнів і виголошувати без кінця промови про будівництво щастя. В перервах, згромадившись коло буфетів, підряд перехиляти по стопочці і заїдати корейкою і рибцем, і копченою, а «заправившись» до сопучої одишки і відгику, знов промовляти про побудову безкласової мрії і кадити вождеві, ніби божеству, що, мовляв, мудрістю привело до веселого життя — народ, себто всіх, що конають за вікнами.
Ще ніколи в світі ніде під місяцем ніяка істота жива не купалася в неправді, як червона партія: мов колосальна безрога в калабані; впивалася і вимазувала боки і писок, ноги і вуха, обхлюпувалася і в захлинному впоєнні на весь світ вивискувала свою насолоду.
Хто ж насмілився перечити або всовіщати,— вмить розриває іклами.
Мимо конаючих організатори їх смерті мчать автами, опустивши брезкливу губу».
Дарія Олександрівна довго водила дітей морозними вулицями, придивлялася, куди прямують інші голодуючі. Але до заповітного прилавка того дня їй дотовпитися так і не вдалося.
Тисячні черги стоять біля комерційних магазинів за хлібом. Жінки, чекаючи, оповідали, як заводські комсомольці обшукували селянок, що працювали в підсобному господарстві, зривали хрестики, топтали в грязь ікони. Одна жінка згадала, як такий активіст зривав з неї хрестик і кричав: «Я тебя задушу, гадюка, ти зачем етот дурман носіш!..»
Одного разу довго не було дощу, в полі чорно — нічого не сходило. Комсомольці сказали, що їм Бога не треба, обійдуться без нього, зроблять «іскуственний дождь». Та скільки не поливали, нічого не виходило. Дощ пішов пізніше, щоб напоїти землю і присоромити заводських безбожників.
Дарія Олександрівна, нахилившись до Андрія, поцікавилася, чи він чув про хрестики. Той відповів, що чув. Тоді мати спитала: «Не станеш хрестики з людей зривати? Гляди ж: інша кривда забудеться, а така — ні. Пам'ятай, що кажу!» І хлопчик пообіцяв пам'ятати.
Люди в черзі почали голосно нарікати, що стоять тут днями, а хліба взяти не можуть і що немає вже сил. Потім стихали і розмовляли між собою. Жінка в береті розповіла, що вона недавно з села, чоловік вивіз, бо вже доходила: зіллям тільки й живилася. Двох дітей врятувала, а двоє вмерли. Та й живі були — як трупики, опухли і з порепаної шкіри вода стікала. Саме тоді приїхав чоловік — роботу знайшов і хліба трохи роздобув. Сюди привіз і радився з лікарем, а той йому сказав, що треба годувати потроху, бо як наїдяться одразу, помруть. Цілий місяць тримав їх чоловік на дієті, не давав наїдатися, а жінка думала, що він це робить із злим наміром. Тільки коли видужала, зрозуміла, що даремно його звинувачувала.
Ще одна жінка розповіла про свою біду. Вона теж із села, працює тут прибиральницею в школі. Чоловік помер. А був він із багатого роду. Але зробився активістом у селі, «не з користі, а тому що повірив: так треба для добра трудящих». Всіх обдирав і стягав останнє, думав, щоб для колгоспу краще. Люди проклинали його. «Я тоді вірила з чоловіком, що так і треба.
Коли хто заводив мову про мертвих від голоду, я їм відрізувала в'їдливо: «Чесні тепер не вмирають, то тільки куркулі і ледарі. Мій чоловік не впаде — він працює».
А видно, над усіма є суд якийсь, по великій правді, і для мене гіркий. Хоч мав мій чоловік, що їсти в хаті, а таки і він упав і вмер. Я виїхала в місто і тут врятувалася. Розказую всім, що було, і легше мені стає». І додала, що це зробили ті, котрі були прислані в наші села. їм треба розвалити. «Вони душу моєму чоловікові отруїли та багатьом, як він. Його погубили і других — через нього».
Жінка в хустині, помітивши зграйку метких підлітків, поскаржилася: «Тут крадуть гроші. І це привіялося від чужих." Злодійства в нас не було, ніхто дверей не замикав; виходячи сім'єю в поле, поставлять коромисло до дверей — і вже прохожий бачить: нікого нема дома... Повернувсь і пішов геть. Думки тієї не було, щоб зайти і взяти щось. Як хто вкраде курку, то десять літ згадують; кажуть: он пішли онуки того, хто курку вкрав. Жили без злодіїв; аж тепер набігло їх звідкись, не встережеш нічого! — все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку».
Піднялася заметіль. Опухлі люди відходили від черги і помирали під парканами. Один із «шишок», проходячи мимо, вимовив крізь зуби: «Працювати не хочуть. Лізуть по хліб». Гірко й боляче було слухати ці слова Дарії Олександрівні.
Два чоловіки, на вигляд, як вчителі, курили і розмовляли між собою про те, як розкошують вожді й ті, що біля них. Продукти їм постачають із спеціальних господарств. «Літак возить свіжо зарізаних барашків для шашлика, чого, звичайно, не передбачено в «Капіталі» Маркса».
Один пригадав вірш, у якому вповні висловлюється причина страждань трудящих:
И в желтых окнах засмеялись, Что этих бедных провели...
Дарія Олександрівна слухала гірку правду й сторожко поглядала, чи не чекає ще яка біда. Раптом пригуркотіли вантажні авто, й міліціонери почали вихоплювати з натовпу всіх, хто нагадував селян, — обшарпаних і з торбами.
Жінка схопила дітей і потягла їх у дірку в паркані, перебігла садок та двір, вискочивши на іншу вулицю. Позаду розлягалися людські крики.
Блукали до півночі, поки не натрапили на лісний склад. Там походжав сторож. І коли він віддалився, втікачі проскочили у двір, знайшли між дошками затишок і залишилися там до ранку, потерпаючи від голоду та холоду.
Вранці знову пішли по чергах, але зрозуміли, що це марна справа. Дарія Олександрівна вирішила повертатися додому. Але поїзда треба було чекати цілу ніч. Вокзал же для селян зачинений. Довелося знову повертатися на лісосклад. Замерзли і зголодніли так, що й світу білого вже не бачили. Сторож, мабуть, бачив жінку з дітьми, але, добра душа, мовчав.
На вокзал прийшли зарані. Людей — як у мурашнику. Раптом почався якийсь рух. Пасажири потяглися до сарайчика — там повісився селянин. Вокзальний черговий відповів на повідомлення мовчанкою. Таке трапляється щодня... А ще й діти пропадали — десь є тут страшна м'ясо-рубня. Дарія Олександрівна міцніше притисла дітей до себе і наказала не відходити від неї ні на крок.
Катранник після нещасливого наступу на млин занедужав. Коли вибрався до кагату по картоплю, піднялася заметіль. Ледве дійшов. Але багато картоплі вже погнило. Набрав трохи — на тиждень вистачить юшку зварити. Вернуться рідні — буде чим нагодувати. Тільки чого їх так довго немає?
Село здалеку нагадувало погорілий острів — ні звуку, ні диму, ніби замість хаток з'явився збір гробів. На своїй вулиці Мирон Данилович побачив сани, що стояли якраз навпроти його хати. Він упізнав своїх злих ворогів: Отроходіна і Шікрятова. Вони курили папіроси і з презирством та радістю розглядали пустку — думали, що сім'я вже вимерла. Дійшовши до оселі, Катранник одразу почав варити юшку. Голод його мучив, нестерпно хотілося хліба. Тягнуло до млина, хоч рана ще не зажила — а раптом все-таки будуть давати хліб. Аж ось кроки і гомін. На порозі — змарніла дружина і діти. Плакала й казала, що хліба для них у місті немає, а тих, хто дуже хотів щось купити,— відвозили в степ машинами на загибель.
Родина змучена лягла спати. А вранці Катранник знову пішов до млина. Людей — як мурах. Підвода рухається посеред живого кладовища, скидає мерців, як снопи, відвозить до ям. Там покійників пересипають вапном. Мирон Данилович аж здригнувся — не хотілося б так закінчити життя. Вартові байдуже позирають на людей. Виходять партійці з мішечками і, сівши на воза, швидко зникають.
Раптом з'явився якийсь божевільний з ящиком, що нагадував труну. Підійшов до вартових і почав співати. Коли ті зрозуміли зміст пісні, то кинулися бити нещасного. А він відкрив цю труну і просив борошна для діток. Його втягли у двір і вкинули в якийсь напівпідвал.
Катранник йшов додому, і тривога терзала його душу. Раптом побачив обгризену кінську кістку і згадав про коня, якого закопали в мерзлоту. Це міг бути або порятунок, або смерть. Заскочив додому, зібрався і поспішив на те місце. Думав, що вже хтось знайшов, бо середина була порожня, і сильно загорював. Потім усе ж докопався до передніх ніг і задніх з окостом. Посік конину, кращі шматки забрав, решту приховав. Додому повернувся веселий і сказав: «Конятина з закритого розподільника! На білі карточки дають». Дружина глянула і сказала: «Це — на чорні карточки».
Зварили суп. Були такі голодні, що їли, перемагаючи відразу. Це був рятунок.
Через день Катранник знову пішов по конину. Але там уже був якийсь чоловік. Це виявився Пилип Гільчак, слабий і тихий чоловік. Він дуже боявся, що сильніші його проженуть. Тоді всім їм смерть. А залишилось їх зовсім мало: він зі старою та донечка. Шестеро дітей померли... Мирон Данилович заспокоїв селянина, пообіцявши ділитися знахідкою. Кониною прохарчувалися люту смугу зими. Рідко й виходили з хати знесилені. А на душі ще важче.
Одного разу Катранник вийшов на вулицю. Двори пустельні. У багатьох з них — непоховані мертві. Усі сарайчики, клуні розібрані, спалені. Ні людського голосу, ні пташиного галасу, ні собачого гавкоту. Руїни, як після чуми чи пожежі. Мирон Данилович зазирнув у одне вікно. А там — самі мертві. А де ж люди, живі, знані? Селянин пішов до хати пічника. Там усе, як і було. І там десь схована чаша — найдорожча коштовність у світі.
Дійшов до середини села. Побачив активіста, члена партії Безрідного й ображено подумав: «Що йому — їжа є, віднята від наших і сирітських ротів». Але раптом активіст, здоровий і сильний з вигляду, впав замертво. Дивується Мирон Данилович, чому це так. Мабуть, справді від того, що кругом гинуть.
А від квартир партійців несло спокусливими димками від печей і їжі, що там готувалася.
Катранник занепокоєно подумав про свою сім'ю. Що ж вони робитимуть, коли закінчиться конина? Адже до нового врожаю ще далеко...


Сторінки: 1 2 3 [ 4 ] 5 6 7 8

категорія: стислі перекази / стислий переказ - короткий зміст творів Барки Василя / Жовтий князь скорочено