Баннерный обмен ABN

Жовтий князь - Барка Василь

А на подвір'ї Катранників бригада вганяє в землю щупи, копає лопатами, розхитує кожен стовпчик, дошукуючись захованого зерна чи чогось їстівного. В хижі все перевернули, забрали навіть квасолю, що була залишена на насіння, хліб зі столу, бурячки червоні з діжки.
«Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, білий, стояв під стіною проти вікна. Була мить — йому здавалося: вхопить сокиру з підпіччя і розвалить голову розпорядникові, бо так ограбував хату, що дітей нагодувати нічим...» Жінка метнулася відняти хлібину, але її відштовхнули кулаками. Діти стояли притихлі, настрахані. Коли бабуся зайшла до хати, то обмерла. Там було як після землетрусу. Забрано все їстівне. Вона пішла вмовляти вартового залишити що—небудь, а той ніби й не чує. Бо за ним Отроходін, який «проінструктував»: «Забрати до крихти» А далі, вгорі — «вождь партії і держави».
Приголомшена сім'я розкладала речі на місця. Потім діти запросили їсти. Мати викопала десь на грядці бурячків, зварила юшку, яку їли із сухарями, що були розсипані по хижці. Бабуся й мати переглядали одежину, бідкались, що за горе на них насунулося. Мирон Данилович сказав: «Походом на нас рушено. То тільки видається, що їх прапори червоні, вони темні». Дружина попросила його стримуватися, щоб «зберегти малих від страху». Господар згадав Лук'яна, якому до вподоби були нові закони. Він завжди перший за все голосує і зі всім згоджується — його влаштовує і позика, і розкуркулення. Потім Мирон Данилович розказав новину. Проїжджали через їх станцію Молотов і Каганович, наказували розбити кутки в хатах і весь харч винести, а хлібозаготівлю виконати якісним зерном. Секретаря, який із завданням не справився, арештували, і невідомо де дівся. А ще люди кажуть, що для тих двох у вагоні було всього повно, яку ресторані,— «і харчів, і напоїв, і м'яса, окороків, ну, всього!.. Питва найкращі, котрі на експорт. Як люди взнали, аж дивно?»
Мати попросила не говорити такого при дітях, щоб десь не вирвалося.
У повній темряві, пильно прислухаючись, господар відкопував запас, для сім'ї найдорожчий, — пшоно в клунку. Відібрав трохи, решту закопав знову. Йшов додому крадучись. Тихцем зварили кашу, збудили дітей до пізньої вечері, їли і не наїдалися. З тієї ночі зайшла в хату невситима жадоба до їжі.
Мирон Данилович із неспокою спав недовго. У сутінках прокрався подивитися, чи не видно його сховку. Поглядав на обидва боки — що з рослин годиться в горщик. Знічев'я пішов навідати Никифора Кайданця. Атам сидять, чекають обшуку. Раптом гуркіт у ворота — кличуть сільрадівці хазяїна, тичуть йому повістки. Коваль говорить, що він працював у містечку, там і оплатив податок. Йому погрожують, що, мовляв, раз не хоче вступати в колгосп, хай платить за всіма повістками. А не захоче платити — значить ворог. Кайданець намагається розтлумачити непроханим гостям, що платити йому нічим, бо не одержує заробітної плати в державній кузні вже п'ятий місяць. Слухати його ніхто не хотів.
Приголомшені горем Кайданці зайшли до хати. Жінка, все—таки на щось сподіваючись, промовляє: «Може, перебіжить пошесть?» Сусідський тесля, що завітав до них, відповів: «Перебіжить, а нас не буде!» І згадав знайомого математика з академії, якому стругав полиці для книжок. Той старий сказав, що так постановлено: народові заплатити своїми шкірами, як карбованцями великими. Бо «ми крайні, з кого дерти. Цінності церков перепродані будуть. З'являться хитруни до півмертвого і покажуть сухарик, промовляючи: віддай з грудей хрестик — сухарик дістанеш! І віддасть, аби пожувати щось, поки сконає». Господиня заперечила — їй не віриться, щоб з ними так. Сусід Стадничук загарячився:« Наслано збісованих, і вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворі Касяненка: там діти грудні, а ці прилізли, риються в колисках... дітей викидають просто додолу і дошукуються під пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають! Ви собі мріть із немовлятами!.. Всі ж головні начальники обшуків і грабунків, хто? — саранча з столиці». І сказав, що, мабуть, треба тікати на Кавказ, поки не пізно.
Кайданець пильно слухав, а потім запропонував жінці збиратися. Та заплакала, бо як можна від рідних стін відірватися? Тоді господар вирішив їхати сам на підробітки. Мирону Даниловичу ця думка теж запала в серце.
Мирон Данилович наближався до колгоспу. Йому жаль стало тих людей, яких заганяли в «турлучну вигадку». На подвір'ї метушня: поздихала худоба, забрана у селян. Тепер шукають винних. В одному дворі стурбовані господарі біля околілої корови. Тітки говорять між собою: «І таке скрізь. Птиця пада мертва, без причини». Дід роздумує вголос: «Чи не кінець світу це?»
Мирон Данилович проминув гай. Летіла галка і раптом впала мертва до ніг чоловіка, що той аж здригнувся.
Катранника гукнув Калинчак Петро, косар, теж «індус». Поговорили про злі прикмети: мабуть, біда близько. Петро розповів про Зінчен-ка, завідуючого курортом, що був неподалік. Той, хоч і партійний, але допоміг йому, дав накосити сіна на своїй території, пожалів дітей. Колись його батько був розстріляний через те, що не голосував за розкур-кулення. Незабаром і Зінченка, і Калинчака викликали в міліцію, але якось вдалося все влаштувати. Скоро завідуючого курортом перевели кудись в інше місце.
Мирон Данилович йшов і похмуро думав, що лихо приходить, а помочі — ні від кого. Він намагався відігнати від себе страшну примару, що весь час вважалася йому у вигляді чи то ящура, чи то змія. Проходив мимо будинку партосередку і зненацька почув постріл. Потім голос жінки, що кликала на допомогу. Мирон Данилович підскочив до сходів, але звичний страх перед будинком, «звідки завжди сунуло і загрожувало начальство, приїждже — владичне, і тутешнє — дрібне, проводячи розор», зупинив його. Потім нагодився рахівник сільради, і вони разом зайшли: на підлозі в калюжі крові лежав секретар райкому. Подивилися боязно на папери, що лежали на столі. А там — смертний вирок для села — наказ із Москви, щоб здати дев'яносто процентів хліба державі. Нижче нерівними рядками дописано рукою секретаря, що він не може цього зробити... Мирон Данилович робить висновок, що самогубець був по-своєму чесний. А рахівник відзначив, що інший би село задушив. І пішов дзвонити до сільради, повідомляти про подію.
Прибули уповноважені, Отроходін, стали допитувати свідків. Очі Отроходіна звузилися, коли він побачив Катранника. Раз незлюбивши і запідозривши селянина, Отроходін, як і інші партійці, намагався зіпхнути жертву з життєвої дороги будь—якими шляхами — правдою чи неправдою. «Мирон Данилович відчув, як він опинився дичиною в міцніших, ніж залізо, тенетахзапідозрення. І серце впало».
Свідків допитували з погрозами, наказали мовчати про трагічний випадок. Мирон Данилович пішов, відчуваючи, що за цими подіями, можливо, потягнуться інші, ще страшніші. Вдома розповів дещо, а про записку секретаря мовчав, щоб не хвилювати рідних, не ятрити їхні поранені душі.
Надвечір до Катранників прибігла тітка Ганна і двоє дівчат. Вони принесли коштовну церковну чашу і просили в Дарії Олександрівни поради, куди її сховати. Чаша сяяла, як живий вогонь, як вранішня зоря. Жінки зачаровано дивилися на святиню. Зробилося так гарно і спокійно на душі. Але ж треба зберегти цю чашу, сховати десь надійніше, бо дівчата, що вихопили її з—перед очей комісії у церкві, чекали вдома обшуку. Бабуся порадила звернутися до пічникової жінки, яка була дуже мовчазна і богобоязлива. Тим більше, що чоловік її працює для колгоспу й обшукувати їх не будуть. Послали по пічникову Мар'яну Андрійка, суворо наказавши нікому нічого не говорити. А самі присіли на призьбі й зажурилися. Здається, тільки сонце у світі чуло їхні жалі.
Пічники вечеряли картоплею і трохи з олією — без хліба. Мар'яна, літня невисока жінка, з ознаками давньої краси, почала хутко збиратися, почувши про справу, а малого гостя запросила до їжі. Андрійко спочатку боявся пічника, але потім, коли той пригостив хлопця ще й грудочкою цукру, посмілішав і став розпитувати, як той цукор роблять.
Коли біг додому, зустрів сусіда з їдким жовтим обличчям. Той кілька днів постійно спостерігав за Катранниками. Через це батько не міг навіть пробратися до свого сховку по пшоно. А голод усе сильніше починав дошкуляти, і капустяні корінці зовсім не могли його вгамувати.
Ретельно прислухаючись, пічники вночі копали яму. Вони намагалися зробити це тихіше, щоб не накликати біди. Чоловік викопав цілу шахту, зробив із цегли та цементу сховок, поклав туди скриньку із чашею і став загортати разом із жінкою яму. Зверху поклали скибки з травою. Працювали до світанку і сумно думали, що роботи в колгоспі для них уже нема, отже, треба виїжджати з села.
Максим розповідає жінці про зустріч з головою колгоспу Вартимцем. Той ходить, як сновида. Худоба подохла й складено акта, що він у цьому винен. Каже: «Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?» І став розпитувати пічника про пекельний вогонь. Потім порадив якнайшвидше їхати влаштовуватися на цегельний завод, поки там є робота.
Пічник порадився з дружиною і вирішив скористатися порадою голови.
Тільки Катранники прибрали на столі після голодного снідання — як комісія в двері. Важкий, як індик, обдутий уповноважений кидає спересердя до Мирона Даниловича:
«Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?» Вражений до глибини серця, батько подумав: «Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви,— за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!»
Раптом крик — знайшли закопані на попелищі бурячки. Тепер — кінець! «Небагато буряків, а гамору навкруги — мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! — і лається...» Півдня пробули в смутку, ніби живцем поховані. Діти просили їсти, а дорослі зацитькували: терпи, дитино!
Мирон Данилович вирішив навідатися до магазину, хоч знав, що харчі там бувають не частіше, ніжу пустелі. Зустрів шкільного сторожа. Той сказав, що дають борошно, але таке, що після нього животи скручує. Мабуть, із собачих кісток зроблене. Та ще й дороге. Катранник добувся до прилавку. В ніс ударила така їдуча гниль, що його ледь не знудило. Вийшов надвір. Почув, що в хаті робітника олійного заводу продають макуху. Хоч дорого, але добру. Мирон Данилович подався туди, виторгував чотири кружки. Приніс додому, стали пробувати, радитися, що з нею можна зробити, щоб була здатна до вживання. Прийшла хвора тітка Ганна і попередила, щоб не брали в Йосипенків борошно. Вона з'їла лише шматок коржа, а ось так отруїлася. Інші, хто купляв, теж покотом лежать, мертві.
Пішла, ледве переставляючи ноги і несучи, ніби празниковий гостинець, кусник макухи.
Катранники кілька тижнів живилися макухою, але й вона закінчилася. Діти так виголодніли, що не могли сидіти в школі. Тим більше, що там холодно. Питає якось мати, чого сьогодні дітей вчили в школі. Ті відповідають: «Вчитель казав, що наші батьки — саботажники... А ще про партію, як гарно при ній...» Дарія Олександрівна подумала, що навчання можна перервати: «Бо з якої речі? Змордовані діти від їхнього голоду будуть душами калічитись, завчаючи злу неправду про батьків». Того дня «наука» для дітей і скінчилась.
«Микола став аж землистий; запав очима і щоками, і всією душею. Сорочка висіла на раменах, як на жердинці». Хлопець увесь час мовчав і болісно думав. Потім озвався до батька: «Половину вчителів забрано, нема нашої історії...»
«Менший зберіг живі поблиски в погляді, хоч зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, і на ній голова хитається: страшно постарів хлопчик і сміх стратив.
Тільки в Оленки трохи радості в очах, але вже, здається, нетутешньої»,— стала доня схожа на воскову свічку: догоряти чистим вогником...
...Харитина Григорівна враз ветха зробилась за осінь — тінь себе самої; рука тремтить і зір погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно була видюща.
І видається, час летить, як буря непрозорима,— всіх разом із хатою відносить, наче пором, відірваний від струни, до невідомого урвища і водяного спаду, чорнішого, ніж ніч.
Дарія Олександрівна, хоч найменше їсть,— усе дітям віддає! — але тримається, мов чудом. А висохла... висохла хворісно.
Губи окреслилися в страдному і строгому виразі, а разом — з почуттєвою тихістю... «Праведниця моя!» — відгукнувся враз всім серцем до неї Мирон Данилович, але не проказав цих слів: боявся стратити їх щирість, коли вимовить».
Діти сиділи в хаті, жуючи рештки від макухи, потім майнули разом із батьком у пошуках їстівного. На глухих садибах знайшли кілька картоплин, бурячків, капустяних качанів. Батько дивився на дітей і з відчаєм думав: «Бідолашні, бавляться і не знають, яке нещастя буде!» Адже зараз лише осінь, а скоро зима!
Світ для Мирона Даниловича перетворився з білого, світлого на чорний, у якому немає місця для душі.
Вирішив піти спробувати щастя біля млина — інколи люди дістають з кілограм борошна. Якби поїсти справжнього хліба, можна віджити.
Рвала серце жорстока несправедливість. Через те був нервовий, стривожений. Ледве дійшов до млина. І побачив там цілу кріпость. Навкруги никали люди, сірі й дрібні проти такої споруди.
«Он, залізним колесом наш хліб тягнуть: од твого рота і од мого: прямісінько в Москву і там далі, далі, чортовому синові! — сказав дядько». Купка дітей хотіла поза вагонами пробратися у двір млина, але тут вискочили міліціонери — бистрі, мов з цепів спущені, стали розганяти підлітків лозинами і ломаками, б'ючи по чому попало. Люди падали — хто скалічений, а хто й зовсім мертвий.
«Гурти селян в розпачливій застиглості: худі, як обгорілі стовпці, в лахмітинах замість одежі, приковані поглядом до брами. Там їхній хліб, що здобули в кривавиці чола, там борошно! — можна спекти буханчик і віджити, і врятуватись... бо хилить біда до землі, в чорноту, і нема надії на підмогу і рятунок».
Завантажені поїзди ідуть один за одним, ледве відповзають. Торохтить підвода, підбираючи мертвих. їх відвозять до ями, скидають і ледь притрушують землю.
Мирон Данилович походив біля брами і побрів додому. По дорозі чув, як люди говорили, що треба їхати на Воронежчину, там можна одяг поміняти на хліб. Ці слова запали йому в душу. Вирішив їхати.
Вдома він попросив жінку відібрати речі, які можна поміняти. Відпочивши трохи і пожувавши макухи, знову пішов на роздобутки — до Зміїного яру. Виривав із струмка їстівні корінці, збирав листя і складав у мішок. Приніс додому — на обід. Зварили юшку. Вона хоч і підкріплювала трохи, але після неї так болісно нудило.
Діти німо мучилися, а дорослі дивувалися — звідки в них терпець? — як у старих.
Господар зібрався в дорогу і пішов, стривожено слухаючи тихий плач за собою.
До залізниці Мирон Данилович пробивався крізь завірюху. Зустрів інших людей, які теж були вигнані з хат голодом і розбоєм уповноважених. На вокзалі «скрізь під стінами, на камінні, люди: в лахмітті, знічені від холоду; їм довго ждати, бо потяги дуже спізнюються». Катранник із натугою проник через юрму до вагона, зайняв верхню полицю. Задрімав і раптом відчув, що чиясь рука добирається до його кишені. Шарпонувся — і злодій зник, як примара. Мирон Данилович довго не міг заспокоїтися.
Дорога була довгою, з пересадками, і селянин боявся проминути Воронежчину. Зговорилися з дідком—сусідом. Той уже їздив міняти хліб і все знав. Порадив триматися його. Підказав, що міняти треба не на борошно, бо одберуть, а на щось інше, наприклад лузгу.
На станції, куди прибули, всюди облава. Міліція обшукувала всіх, жадібними очима поглядаючи на клунки та мішки й одбираючи найцінніше. Жінки в сльози, але на них не зважали, «штурханами і їдкою лайкою відганяли геть, хто впрошував».
Поки йшли до села, дідок розпитував Мирона Даниловича, чи той колгоспник. Катранник пояснив, що він «індус»: так дражнять одноосібника. Бо колгосп — то татарщина. «Одкаснися своєї душі, стань побігайлом. Об кусок рельси дзвякнуть, і ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що заробив, не бачиш; ти жили собі рви, а другий дурно рукою водить, міраж рівна: робочий день. Погана витівка — на розор». Тоді дідок пояснив: «Не скажіть! Витівка хитра. Знаєте, за яку ціну добро з колгоспів беруть? За десяту часть і ще меншу, супроти ціни в магазині, де це спродується... люди, капіталізмові не снилося!»
— Хвалять, що то дорога в радість, а я думаю — в хлівець.
— Бо силувані. Якби своїм наміром, то з хлівця палац би втнули. А раз душа не прийма — пустяк діло!
— Хто не хоче, того чорнять: ворог і підкуркульник.
— Ворог? — сміється дідок.— Проворна вигадка. А скажіть, чого так повно репету, галасу, ґвалту, мовляв, скрізь ворог і скрізь? — чого день і ніч кричать, і ревуть, і надриваються, аж вуха всім глушать, кругом повторюють без кінця і краю, і роздруковують без числа в газетах підряд, аж очі сліплять,— тичуть в уха, в очі, в рот, вніс, що аж очуміли люди,— чого так і навіщо?
— Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.
— Отож! Ярмаркові джмілятники кричать: «Держи!» — і показують на когось, хай народ туди глядить.
— Значить, вони... — почав Мирон Данилович.
— Це ж саме і значить! — перебив дідок.— Не вимовляйте, бо десь вирветься само і тоді смерть. Кожного, хто знає, що то «значить», уб'ють, і його сім'ю теж. Бо відкривається, як пророцтво сповнено: про сатану і звіра, йому службового, про виконавця і жовту одежу, в якій він князює,— при кінці віків, що ось тепер приходить».


Сторінки: 1 [ 2 ] 3 4 5 6 7 8

категорія: стислі перекази / стислий переказ - короткий зміст творів Барки Василя / Жовтий князь скорочено